Вийшло перевидання книги Раїси Мороз про дисидентів

Bийшло друге, доповнене видання книжки Раїси Мороз "Проти вітру. Спогади дружини українського політв'язня".

Презентація книги відбудеться 23 січня, в середу, о 18:30 у видавництві "Смолоскип" (вул. Межигірська, 21, станція метро "Контрактова площа".

Раїса Мороз (Левтерова) народилася в 1937 році на Донеччині у грецькому селі Великий Янісоль у родині Василя Івановича Левтерова і Євдокії Іванівни Челах. Їхні предки були живосилом переселені царською владою 1778 року з Криму.

Дружина політв`язня, дисидентка. Працювала учителем на Волині, пізніше викладачем німецької мови в Івано-Франківському педінституті; на еміґрації (з 1979 р.) – радіожурналіст, бібліотекар.

Удома побутувала грецька мова (румейська говірка новогрецької мови, самоназва урмейк глоса). Оскільки грецькі, як і школи інших національних меншин, в Україні були ліквідовані ще 1937-38 р., Раїса вчилася в російській школі. Була активною комсомолкою, хоча росла в тяжкій бідності і на дармовій колгоспній роботі.

Маючи срібну медаль, 1955 р. вступила на романо-германську філологію Львівського університету. Швидко вжилася в українську культуру, особливо коли познайомилася зі старшим на два курси студентом-істориком Валентином Морозом. У червні 1958 р. одружилася з ним.

1960 р. з дипломом учителя німецької мови влаштувалася в школу робітничої молоді в сел. Мар`янівка Горохівського р-ну, де працювала разом із чоловіком 4 роки. В січні 1962 р. народився син Валентин. Чоловік готував дисертацію.

За кілька років родина перебралася в Луцьк. Відвідували Клуб поезії, влаштовували вечори поезії. Кагебісти стежили за цими вечорами, називаючи їх "націоналістичними збіговиськами". Саме через це Мороза не затвердили викладачем у Луцькому педінституті.

Восени 1964 р. подружжя перебралося в Івано-Франківськ, де обоє стали викладачами педінституту. Вранці 1.09.1965 троє кагебістів провели обшук у Морозів, вилучили літературний самвидав і заарештували Валентина. Він був звинувачений у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч.1 КК УРСР).

Слідство провадили в Луцьку. Ректор педінституту радив розлучитися з чоловіком. Але "українська буржуазна націоналістка" грецького походження не робила цього.

20 січня 1966 року Мороз був засуджений Волинським обласним судом до 4 р. ув`язнення в таборах суворого режиму. Влітку Раїса із сином мала перше й останнє триденне побачення з чоловіком у таборі в сел. Сосновка (Мордовія). Познайомилася з родинами в΄язнів сумління. На прохання В'ячеслава Чорновола надала до книжки "Лихо з розуму" матеріали про чоловіка. Першу її скаргу-клопотання на ім`я Петра Шелеста і написав Чорновіл.

Звільнився Валентин Мороз у 1969 році. 9 місяців волі чоловіка були сповнені конфліктами, однак Раїсі й на думку не спадало зрікатися його в біді: "…покинути його – означало відвернути від себе всіх своїх друзів… Мені здавалося, що є лише два вибори для мене: або з ними, або з їхніми ворогами", – писала згодом Раїса.

Вдруге Мороз був заарештований 1.06.1970. Вилучили всі три його нові статті – "Хроніка опору", "Серед снігів", "Мойсей і Датан", сатиру "Я бачив Магомета", листи від киян, вірші. Дружину намагалися звільнити з роботи, затіяли конкурс на заміщення її посади, щодня викликали на допити, погрожували арештом.

Мороз був засуджений на 6 р. тюремного ув`язнення, 3 р. табору особливого режиму, 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Наприкінці липня 1971 р. Раїса поїхала з сином на коротке (через стіл) побачення у Владімірську в`язницю.

Там вимагали говорити на "общепонятном языке". Чоловік заговорив українською – побачення припинили. Поїхала в Москву. Арґументи були прості: "Росіян на Україні у в`язницях ніхто не примушує говорити українською мовою...". Домоглася: у кімнаті побачень уже сидів солдат-українець у ролі перекладача.

У серпні 1971 була звільнена з праці, рік ніде не могла влаштуватися. На пораду Івана Світличного взялася за переклади. У серпні 1972 їй дали роботу бібліотекаря в профтехучилищі, де вона за 70 крб. у холодній великій залі 7 р. стерегла дві шафи книжок.

Під час побачення на початку 1974 р. Валентин Мороз сказав дружині, що оголосить з 1 липня голодівку, бо його утримують з кримінальниками: Справді, він розпочав безстрокову голодівку з вимогою перевести його з тюрми в табір. Голодівка тривала 5 місяців, його годували через зонд, чим пошкодили горло.

Москвички Людмили Алексєєва та Лариса Богораз порадили Раїсі влаштувати прес-конференцію для іноземних журналістів.

"Це була дуже конкретна й ділова пропозиція, – писала вона про це пізніше, – але, Господи Боже, як же страшно було зважитися! Я і західнонімецькі, американські кореспонденти? Я проти КДБ і цілої держави? Звичайно, я давно була і проти КДБ, і проти держави, але ніколи цього вголос не декларувала. Я була лише дружиною українського політв`язня, а тут треба спалити за собою всі мости й сказати своє власне слово. Що буде зі мною, із сином? Усі ці думки вихором пролетіли в моїй голові, але в глибині душі я вже знала, що не відмовлюся. Треба було звикнути до думки й подолати страх, щоб потім ціле життя не докоряти собі, що була можливість допомогти, а не допомогла".

Інтерв’ю Раїси мало світовий розголос. У Канаді, США, Австралії, Арґентині, в інших країнах створювалися комітети захисту Мороза. На другій прес-конференції, 27.08.1974, Раїса. звернулася до світової громадськості та до Міжнародного Пен-клубу. Звернення були опубліковані в провідних газетах, на них реагували президенти, прем`єри, сенатори.

КГБ намагався примусити Раїсу замовкнути. Сина-підлітка побили хлопці, його запідозрили у крадіжці велосипеда в начальника міліції, взяли на облік у дитячій кімнаті міліції, на якому тримали до 10-го класу. У 9-му класі через військкомат намагалися запроторити хлопця до психлікарні.

Раїса подзвонила друзям у Москву, пригрозила здійняти шум на весь світ. Сина відпустили. У вікно влетів камінь і попав Раїсі під око. На допитах їй постійно погрожували арештом. Єдиний її арґумент був: "А що – я маю свою шкуру рятувати, коли чоловік голодує і може померти?".

14.10.1974 М. знову поїхала в Москву, де домоглася побачення з голодуючим чоловіком і приїхала на нього в листопаді 1974 року удвох зі свекром Яковом Морозом.

Чоловік ледве ходив, він важив 50-55 кг при зрості 175 см, був, можливо, під дією психотропних речовин, бо й говорив незв`язно. М. негайно оповістила про це світ. За кордоном піднявся неймовірний галас на захист Мороза. 22.11.1974 він припинив голодування.

Навесні 1976 від нього перестали приходити листи. Раїса довідалася: його спровадили в Інститут ім. Сербського. Одразу пішла до Петра Григораенка, де якраз відбувалася прес-конференція, і розказала про це іноземним журналістам. 10 червня по телефону дала про це інтерв`ю журналістові газети "Вашинґтон Стар" Філіппу Шендлеру. Розголос був таким, що Мороза визнали здоровим і послали досиджувати термін у таборі особливого режиму в сел. Сосновка (Мордовія).

У ході переговорів щодо підписання ОСО-2 (договір між СРСР і США "Обмеження стратегічних озброєнь") було досягнуто домовленості про обмін п`ятьох політв`язнів – серед них і Валентина Мороза – на радянських громадян Рудольфа Черняєва та Вадима Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві.

Обмін відбувся вночі з 27 на 28 квітня 1979 року в Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді. У жодного з об`єктів політичної работоргівлі згоди на це не питали.

Домовленість передбачала возз`єднання родин. Раїса з сином прибула до Нью-Йорка в День незалежності США, 4.07.1979. Мала зашиті в одязі написані на матерії вірші Василя Стуса, переслані ним із заслання. Передала їх до журналу "Сучасність".

Поселившись у Нью-Йорку, одразу включилася в правозахисну діяльність. Брала участь у роботі Закордонного Представництва Української Гельсінської Групи.

Працювала в журналі "Сучасність". Вичитувала і передруковувала одержані з місць ув'язнення документи. Написала статтю про приазовських греків. Улітку 1980 перебралася з сином у Чикаґо, де за два роки вивчилася на магістра з бібліотекарства. Одночасно була кореспондентом "Голосу Америки".

За "перебудови" під час прилюдного виступу радянського дипломата в Манітобському університеті вступила з ним у суперечку, назвала своїх друзів Миколу Горбаля та Івана Геля, які ще перебували в ув`язненні. Її підтримали тисячі студентів.

Навесні 1989 року чи не найпершою з еміґрантів, подала заяву в посольство СРСР з клопотанням про поїздку в Україну.

Працювала на Міжнародному Радіо Канади (Radio Canada International), дописувала до українських газет і журналів.

2005 р. видала у Львові книжку "Проти вітру. Спогади дружини українського політв'язня", присвячену жінкам – дружинам українських політв`язнів.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.