Спецпроект

Померла Ніна Марченко. Від червоної професури до матері дисидента

Вранці 15 квітня на 83 році пішла з життя Ніна Михайлівна Марченко, дочка відомого історика, професора Михайла Марченка, мати відомого правозахисника, літературознавця Валерія Марченка.

Про це повідомила родичка родини Наталя Пуряєва. За її словами, останні роки Ніна Михайлівна страждала від раку.

Прощання відбудеться в цю неділю, 17 квітня, з 11:00 до 14:00 у Церкві Благовіщення Пресвятої Богородиці, що біля Патріаршого собору УГКЦ (м. Лівобережна, вул. Микільсько-Слобідська, 5).

Марченко (Смужаниця) Ніна Михайлівна (нар. 07.02.1929 р. у с. Гатне Києво-Святошинського р-ну Київської обл.)

 

Педагог, з кола шістдесятників, мати Валерія Марченка.

Батька, Марченка Михайла Івановича, як грамотного активіста на початку 30-х років послали навчатися до Інституту червоної професури м. Харкова. У 1934 р. Ніна з матір'ю переїхали до нього.

Восени того ж року столицю України перенесено до Києва, і вся родина - мати, батько, старша сестра - оселилися тут у гуртожитку по вул. Жертв Революції (нині Десятинна), буд. 12.

У 1936 р. М.І. Марченка призначили завідувачем відділу феодалізму новоствореного Інституту історії України АН УРСР.

У 1937 р. нова інтенсивна хвиля репресій зачепила й радянську професуру. У гуртожитку, де мешкали Марченки, цілі родини виводили вночі, кімнати опечатували. У співробітників, сусідів і друзів батька вселяли страх, обережність, байдужість. Тоді батько вцілів дивом.

У жовтні 1939 р. М.І.Марченка призначили ректором Львівського університету ім. Івана Франка, де він впроваджував політику українізації.

Рік перебування в нових умовах, спілкування з видатними представниками української інтелігенції (духовенство, науковці, письменники) вплинули на світогляд радянського вченого. Літні канікули в Західній Україні справили незабутнє враження й на піонерку Ніну: всюди спілкування українською мовою, національно свідомі люди, висока культура в поведінці й побуті...

Першої ночі війни (22 червня 1941 р.) НКВД здійснив масові арешти серед української інтелігенції. Репресували й батька. Пішим етапом довгою колоною в'язнів гнали в Харківську обл.

До лютого 1944 р. його утримували в Новосибірській тюрмі. Там за доносом двох співкамерників М.І. Марченка звинуватили ще в українському націоналізмові. Мужня й виважена поведінка професора допомогла припинити слідство як необґрунтоване.

Родина - мама Оксана Ларіонівна, сестри Леся й Алла - залишилися в окупованому Києві й вижили завдяки праці на городі в с. Гатному. Ніна трохи ходила до школи, перечитала багато творів українських письменників, газет.

У листопаді в Київ увійшла Червона Армія. Ніна відновила навчання в школі. У лютому 1944 р. прийшов лист від батька: його реабілітували. Улітку 1945 р. він прибув до Києва.

Повернення до життя після ув'язнення було важким. І.М. Марченка поновили в партії. Завдяки великому життєвому оптимізмові й мудрості батько працював над тим, що найбільше любив, - викладав історію України: спочатку на посаді старшого викладача (доцента) педінституту ім. М.Горького, а з 1957 по 1974 роки - професора КДУ ім. Т.Шевченка.

1946 р. Ніна вийшла заміж. 16.09.1947 р. народила сина Валерія Марченка.

1950 р. вступила на факультет української мови й літератури Київського учительського інституту. 1955 р. заочно закінчила Київський педагогічний інститут.

Із 1952 по 1961 р. працювала вчителем у середній школі. Бачила, як звужується сфера вживання української мови, з власного досвіду знала, як влада принижує все українське.

У 1961 р. Ніну зараховано на посаду молодшого наукового співробітника відділу методики викладання мови Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП). Вона співавтор колективного посібника "Методика викладання української мови в 4-8 класах", автор опублікованих у педагогічній пресі статей із методики викладання української мови.

1968 р. Марченко захистила кандидатську дисертацію "Наступність при вивченні граматичного матеріалу в середній школі", підготувала до друку посібник.

Із 1967 р. працювала старшим викладачем української мови й літератури у науково-дослідній лабораторії навчального телебачення при Київському педінституті ім. М.Горького. 1976 р. повернулася у відділ методики мов УНДІП, де працювала до виходу на пенсію 1984 р.

Ніна Марченко читала твори шістдесятників у самвидаві, відвідувала літературні вечори й виставки художників-дисидентів, була знайома з багатьма дисидентами.

Син формувався як громадянин під впливом родини: діда, тітки Алли, матері.

Валерія Марченка заарештували 25 червня 1973 р. Його неопубліковані статті "Київський діалог", "За параваном ідейності", "Страшний якийсь тягар" інкриміновано йому як антирадянські, націоналістичні.

Не взявши до уваги тяжкої хвороби (нефрит із 16 років), київський обласний суд (суддя Г.Завгородня) засудив його на 6 років таборів суворого режиму та 2 роки заслання.

Для Ніни почалася боротьба за життя сина.

Слідство, суд, формальні, однотипні усні й письмові відповіді на апеляції, заяви й протести розкривали беззаконня й жорстокість влади. Листи сина, поїздки на Урал до місць його ув'язнення відкривали перед матір'ю знущання голодом, відсутність медичної допомоги, жахливі побутові умови у переповнених тюрмах і таборах...

Жахали велетенські колони в'язнів (серед яких були й малолітні), нескінченні колючі дроти, молоді червонопогонні солдати з собаками - і це у "своїй радянській" державі...

Мати рятувала сина, а він перед усіма благами віддавав перевагу честі, правді, справедливості. Високі духовні й моральні якості у ньому живила глибока й непохитна віра в Бога. Цю свою віру він передав матері. Ніна зрозуміла, повірила, і їй стали близькими прагнення й дії сина.

З надією на Божу ласку вона виносила з зони суворого режиму заборонені матеріали, написані Валерієм та його друзями-співв'язнями, щоб злочини радянської влади ставали відомими світові. Якби матір викрили, вона б зазнала такого ж суворого покарання, як і її син.

У травні 1981 р. Валерій Марченко повернувся до Києва. Із перших днів КГБ організував жорстке переслідування: постійний нагляд, підслуховування, обшуки, контроль за листуванням, виклики й приводи в міліцію; тривалі перешкоди у працевлаштуванні, щоб врешті засудити націоналіста за "паразітічєский образ жизні".

За зв'язок із закордоном, оприлюднення там власних творів і, зокрема, документа Міністерства освіти "Про посилення вивчення російської мови в школах УРСР", який В.Марченко надіслав із приміткою "свіженький валуєвський указ", 21 жовтня 1983 р. його знову заарештовано.

Незважаючи на тяжку хворобу В.Марченка, Київський міський суд (суддя Г.Зубець) засудив його на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання, визнавши його особливо небезпечним рецидивістом.

Розуміючи нелюдськість, позаправність звинувачення, мати зверталася із заявами, клопотаннями, протестами до прокуратури СРСР і РСФСР, МВС СРСР, до Пермського медуправління, начальника медуправління МВС СРСР Романова тощо.

Посилала телеграми Генеральному секретареві ЦК КПРС Черненкові, Міністрові МВС Щолокову, просила перевести сина до Ленінградської тюремної лікарні ім. І.Гааза.

Зневажаючи заборони, вона пересилала копії своїх заяв друзям, інформувала світ про знущання КГБ над сином і матір'ю.

На захист Валерія Марченка стало багато прогресивних організацій зарубіжних країн, журналісти, адвокати. Із вимогою звільнити журналіста В.Марченка виступив Папа Римський Іван Павло ІІ, конґресмени США. Радіостанції світу інформували світову громадськість про приреченість хворого журналіста, вимагали його звільнення.

У 20-х числах вересня 1984 р. В.Марченко був "актований за станом здоров'я", але його й далі утримували у в'язничній лікарні, а на вимогу матері виконати рішення медуправління МВС СРСР звільнити сина - відмовчувалися.

В.Марченко помер, як вважає мати, 5 жовтня 1984 р. (за документами 7-го).

Ціною надзусиль Ніні вдалося забрати тіло сина на Батьківщину, до Києва; на саму Покрову відправити панахиду в Покровській церкві й поховати його в с. Гатному біля родичів, щоправда, під пильним наглядом кагебістів.

1991 р. Валерій посмертно реабілітований. Документ про реабілітацію підписав той самий Г.Зубець, який спровадив його на смерть.

Ніна Марченко називала сина своїм учителем. Вона підготувала й видала книжку листів та нарисів сина та збірку його перекладів і неопублікованих наукових праць.

За ці видання їй присуджена премія ім. Олени Теліги 2002 р. У 2005 р. видано збірку духовних нарисів Валерія Марченка "Вірити і тільки", яку Ніна присвятила учням і вчителям СШ №175 м. Києва, у якій навчався Валерій і де створено його музей.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.