Спецпроект

УЧИТЕЛЬ ІСТОРІЇ: "СПІЛЬНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ ІСТОРИКІВ - ЦЕ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ"

Українська служба Бі-Бі-Сі запитала у вчителя з Полтавської області Івана Лисенка, який понад 40 років працював учителем і методологом викладання історії, про його думку щодо спільного з Росією методичного посібника для викладання історії в Україні.

- Такі повідомлення  викликають у мене спогади про Радянський Союз, де писалася історія СРСР… Тільки Союз складався з 15 республік, а ми вивчали історію від царя до царя, від генерального секретаря до генерального секретаря.  

Історії України там кіт наплакав, а якщо говорити за історію інших республік, то взагалі – самі розумієте, як там було.

- Чи погодились би ви як фахівець з тим, що є проблеми у трактуванні української історії, для вирішення яких треба просити допомоги у російських колег?

- Я думаю, що у нас таких проблем практично немає. Якщо говорити про те, де нам можуть допомогти росіяни, то хай би вони нам відкрили архіви, які розкривають причини Голодомору – не тільки 1932-33 років, а починаючи з 1917 року.

Фактично, архіви були під грифом “надзвичайно таємно”, і на сьогодні дуже багато архівів не дійшли до наших вчених. От я понад 20 років збирав ці матеріали, коли Україна стала незалежною державою.

Наприклад, зовсім не розкриті архіви про трагедію Південного-Західного фронту, а буде вже 70 років зо дня цієї трагічної події 1941 року. Далі щодо ставлення до остарбайтерів, яких вивозили у Німеччину, також багато людей пройшло через радянські концентраційні табори - чомусь про це нічого не говориться.

- Є ще радикальніші думки, що посібник - це страшна загроза для України, і саме для української історії.  

- Скажіть, будь ласка, для розумного історика, який творчо мислить, може бути щось страшне? Я думаю, ні.

І у партійні часи були розумні люди, які вивчали заборонені сторінки в історії, доносили правду до людей. Інакше звідки б я знав про той Голодомор або про те, що діялося у західних областях України?

Я закінчив інститут у 1971 році, але ж були викладачі, які знали, що вони під контролем КДБ, і в той же час проводили з нами бесіди, давали нам читати заборонену літературу.

- Але пересічні вчителі, вчителі сільських шкіл, наскільки вони сміливі і віддані своїй справі, щоб робити те, що вважають за потрібне, а не те, що їм наказують? 

- Я думаю, що за час незалежності України уже виховався такий вчитель, який мислить набагато далі, і більш творчо, ніж той вчитель, який сформувався у Радянському Союзі.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.