Памʼятне місце Сирецького нацистського концтабору не внесуть до Державного реєстру нерухомих памʼяток

Консультативна рада Департамент охорони культурної спадщини КМДА відхилила облікову документацію та рекомендувала не вносити до Державного реєстру нерухомих памʼяток "Памʼятне місце Сирецького нацистського концтабору".

Про це повідомив заступник голови Департаменту охорони культурної спадщини, член організації "Центр розвитку міст" Дмитро Перов.

"Аргументи дуже поважних, але не дуже порядних експертів були такі: межі розташування концтабору точно невідомі, встановити їх наразі неможливо, поховання на території не ідентифіковувались [статус памʼятки може завадити новому будівництву]. Думаю, що вилучати з памʼяток такі місця - це найгірша дурниця, яку ми можемо собі дозволити в цей непростий час", - написав на своїй сторінці у Фейсбук Дмитро Перов.

Сирецький концтабір — концентраційний табір, створений німецькою окупаційною владою в період Другої світової війни у червні 1942 року на північному заході Києва у районі Сирця у межах кварталів сучасних вулиць Шамрила, Ризької, Грекова, Щусаєва. 

Концтабір був призначений для ув'язнених за рішенням гестапо і підпорядковувався інспекції концтаборів Третього Рейху. За німецькими джерелами, з липня 1942 року до весни 1943 року табір функціонував як зовнішня команда (відділення) концтабору Заксенгаузен. За цей період кількість жертв у таборі сягнула понад 30 тисяч осіб. В'язнів виводили на примусові роботи, зокрема розвантажування душогубок у Бабиному Яру.

1991 року на перехресті вулиць Ризької та Парково-Сирецької відкрито пам'ятний знак в'язням Сирецького концтабору.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.