у Луцьку історик Володимир Бірчак розповів про останніх українських повстанців

Історик і сержант 13 бригади «Хартія» Володимир Бірчак у Луцьку провів публічну лекцію про останніх повстанців 1960-1967 років.

Про це пише Район.Історія. 

Володимир Бірчак шість років працював заступником директора архіву СБУ в Києві. Під час займання цієї посади, він багато часу присвятив дослідженню документів про життя націоналістів. Сам історик виріс у родині повстанців.

Володимир Бірчак порівняв вірність повстанців тримати свою присягу упродовж багатьох років і не зламатися з вірністю японців. Він розповів про бої за острів вулканічного походження Іодзімі між військами США та Японії 1944 року. Останні втратили понад 20 тисяч військовослужбовців, а ті, хто вижили, залишилися у підземному місті з власною системою криївок, і покинули його тільки у 1949 році, не знаючи, що Японія капітулювала.

"Я в жодному випадку не хочу рівняти українських повстанців з японцями, тому що це справді була імперська окупаційна армія, яка наробила дуже багато зла. Але оцей приклад як вони довго не здавалися надихнув знайти такі приклади в Україні", – додав історик. 

 
Фото: Волинський краєзнавчий музей

Вважається, що останній бій українських націоналістів проти "совєтів" відбувся 14 квітня 1960 року. Серед бійців були Петро Пасічний "Чорний", його дружина Марія Пальчак "Стефа" і Олег Цетнарський "Іван молодший". За словами історика, вони діяли на стику Тернопільської та Івано-Франківської областей: акцію проводили в одній області, а криївку тримали в іншій. Та зрештою і їх викрили. 

Також історик поділився історією про "бурякових робінгудів" – Миколу Поголоду та його побратима, з яким переховувався на Закарпатті. У 1963 році вони прийшли на територію Тернопільської області й викрали з місцевого колгоспу вантажівку, перевдягнулися у робочий одяг і їздили по колгоспних полях, збираючи цукровий буряк. Овочі завозили в село і роздавали людям. Вже коли вони збирались повертатися на Закарпаття, їх виявив відділ КДБ. Чоловіки прийняли бій, в якому загинули.

Останній зафіксований насильний бій відбувся у селі Рукомиш Тернопільської області. Там розташовано багато печер, в одній з яких у сорокових роках оселився Юрій Михайлецький. Його виявила оперативна група КДБ у 1967 році. Противники закинули в печеру димові шашки, щоб "викурити" звідти підпильника. Але той накрив голову курткою, облив себе газом з лампи й підпалив.

 
Фото: Волинський краєзнавчий музей

Також історик зауважив, що наразі відомо лише 30-40% про життя повстанців після шістдесятих років. Усе тому, що коли КДБ знищував документи в 1990-1991-му, то зруйнували весь науково-довідковий апарат. Багато справ зараз зберігаються під назвами "Крокодил", "Куртизанка" та подібне. Тому знайти потрібні документи серед тисячі інших вкрай складно. 

"Зараз ми живемо в найдовший період незалежності, який був в Україні. Я бачив сьогодні хлопців і дівчат, які не знають що таке Радянський Союз. У Першу та Другу світову війну ми воювали за імперські інтереси. Тоді питання держави не стояло, хоча, можливо, у хлопців і дівчат були ці речі в голові. Зараз ми маємо власну державу. Це є наш абсолют, який ми мусимо захищати… Ми зараз маємо державу, і нам не треба воювати за чужі інтереси. Тому пам'ятайте, що "плач свободи ще не дав нікому, а хто борець – той здобуває світ", – завершив свій виступ Володимир Бірчак. 

 
Фото: Волинський краєзнавчий музей

Теми

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.