У Києві встановили пам’ятник митрополиту Василю Липківському

На Олександрівській слобідці у Солом’янському районі Києва 14 вересня відбулося відкриття пам’ятника на честь предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви, отця-митрополита Київського і всієї України Василя Липківського.

Про це повідомив ініціатор встановлення пам'ятника Андрій Ковальов.

"Десь навесні 2023-го в мене з'явилася ідея розшукати останню київську адресу митрополита Василя Липківського. Його онук пан Костянтин сказав мені адресу - вулиця Дачна, 8 на Олександрівській слобідці у Києві. Знаково, що у 1936 році саме у цій хаті митрополит Василь Липківський охрестив свого онука Костянтина", - зазначив дослідник УАПЦ Андрій Ковальов.

У серпні 1934 року митрополита Василя Липківського совєцька окупаційнв влада вирішує висилети за межі Києва, на околицю у Олександрівську слобідку. Його виселяють з будинку на вулиці Мстиславській, 46 у Києві, де митрополит прожив майже 20 років.

Владику Василя разом з сестрою і хворою дружиною переселяють в одну з кімнат чужого будинку, який належав родині Бирюліних на вулиці Дачній, 8 на Олександрівській слобідці.

22 жовтня 1937 року у цьому будинку митрополита Василя Липківського заарештували московсько-більшовицькі кати. Його 73-літнього старця посадили до Лук'янівської в'язниці, де його розстріляли 27 листопада 1937 року.

Будинок Бирюліних, у якому мешкав митрополит Василь Липківський у 1970-х роках знесли разом з сусідніми приватними садибами, і в період між 1975-1981 роками тут звели нові дев'ятиповерхівки.

"Завдяки старим картам, аерофотозйомці і співставленням із сучасними картами вдалося виявити точне місце будинку митрополита Василя Липківського. Це місце виявилося не забудованим. Ми з однодумцями з громадської ініціативи Історія УАПЦ вирішили встановити на місці, де була хата митрополита - пам'ятник", - розповів Ковальов.

14 вересня відбулося урочисте освячення пам'ятника. Виготовив монумент скульптор Олександр Ткачук. На відкритті був присутній онук Василя Липківського - Костянтин. 

Освячення монумента звершив митрополит Переяславський і Вишневський Олександр (Драбинко) у співслужінні єпископа Фастівського Володимира (Черпака) та собору духівництва Православної Церкви України.

Василь Липківський - перший очільник заснованої 1921 року Української Автокефальної Православної Церкви. У 1905-1919 рр. – настоятель Покровської церкви на Солом'янці, у 1919–1927 рр. - останній настоятель та доглядач Софії Київської. 

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.