АНОНС: Презентація перевидання "Набої для розстрілу" Гелія Снєгірьова про справу СВУ

На Книжковому Арсеналі презентують перевидання "Набоїв для розстрілу" Гелія Снєгірьова – це розслідування про справу "СВУ" 30-х років.

31 травня на Книжковому Арсеналі видавництво "Комора" презентує одну з головних книжок українського "задушеного Відродження" 1970-х – "Набої для розстрілу" українського режисера й письменника Гелія Снєгірьова.

У презентації візьмуть участь письменниця Оксана Забужко, кінознавець Сергій Тримбач, доктор історичних наук Юрій Шаповал та історик і публіцист Олександр Зінченко.

Вони говоритимуть:

- про приголомшливе розслідування Гелія Снєгірьова як одну з головних книжок українського "задушеного Відродження" 1970-х, за яку автор заплатив життям

- як радянські спецслужби фабрикували справу, з якої почалася сталінська "гібридна війна" проти України 

- чому "Набої для розстрілу" – це своєрідний підручник чекістських технік, і чому зараз ми маємо досконало їх вивчити.

"Нарешті вона повертається до читача – одна з головних книжок українського "задушеного Відродження" 1970-х, за яку автор тоді заплатив життям: єдине, зроблене ще "по живих слідах" (за розпитами зацілілих свідків) дослідження вікопомного трагічного "процесу СВУ", без знання якого ні історія Голодомору, ні загалом історія України у ХХ столітті ніколи не буде повною.

Сьогодні, в умовах нової геноцидної війни Кремля проти України, "Набої для розстрілу" читаються як своєрідний підручник чекістських технік "намовляння до колаборації", конче потрібний нам усім не лише з історичного, а й із цілком прагматичного інтересу. Снєгірьову вдалося вивести на яв механізм, за яким чекісти "розвели як котят" (с) довірливу вкраїнську інтеліґенцію старої європейської школи, переконавши жертв "підіграти" катам у сценарії власного вбивства, – і це якраз той урок історії, що має бути засвоєний у кожній українській родині, яка прагне дожити до Перемоги", – говорить про книгу письменниця Оксана Забужко.

Гелій Снєгірьов народився в 1927 році в Харкові у родині літератора. Навчався на акторському факультеті Харківського театрального інституту. Згодом переїхав до Києва, де працював на "Укркінохроніці" режисером, завідувачем сценарного відділу, а ще протягом семи років був головним редактором.

У 1966 році Снєгірьов зафільмував несанкціонований мітинг до 25-х роковин розстрілів євреїв у Бабиному Яру. Там виступали Іван Дзюба, Віктор Некрасов та інші діячі. За це режисера понизили на посаді, а вже згодом вимагали публічно засудити свого багаторічного друга, письменника Віктора Некрасова.

У цей час дядько режисера, український письменник ​Вадим Собко, переконував його, що політично продати друга й привселюдно зректися дружби – ​це цілком нормальний радянський учинок, навіть мати Гелія свого часу донесла на молодих ватажків "СВУ" до ЦК комсомолу. Так він штовхнув племінника до вивчення справи "СВУ".

Автор закінчив роман 1976 року, але не поспішав публікувати: переживав, що основному свідку – Борису Матушевському – кадебісти не дадуть після цього жити. 1977 року Борис помер, і Гелій передав текст для публікації за кордоном.

За Снєгірьовим розпочали цілодобове стеження, а 22 серпня 1977 року заарештували. Після катувань у тюремній лікарні, де Гелій написав "розкаяння" й наклеп на Некрасова, його перевезли у Жовтневу лікарню, де той доживав свій вік і дивом залишив по собі ще один текст – "Тюремний щоденник", де описував усе, що з ним відбувалося у вʼязниці.

"Набої для розстрілу", а перша назва "Ненько моя, ненько…" – це лірична розвідка Гелія Снєгірьова про судовий процес над учасниками "Спілки визволення України", де провідних українських інтелектуалів, культурних і громадських діячів влада звинуватила в антирадянській діяльності, засудила до ув'язнень і так позбавила українське селянство "головних голосів" акурат за два роки до Голодомору.

Гелій Снєгірьов за вирізками з газет і свідченнями підсудного Бориса Матушевського реконструює судилище у справі "СВУ", підкреслюючи його театральність і вже в 1970-х роках доходячи висновку, що воно було цинічно сфабриковане. 

Коли: 31 травня, презентація розпочнеться о 10:15.

Де: на Видавничій сцені.

 

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.

Шевченко у Вашингтоні. Боротьба за цінності

Процес встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні в 1964 році з нагоди 150-річчя від дня його народження розтягнувся у часі на кілька років і набув неабиякого резонансу у закордонній пресі. Водночас досі так і не стали надбанням гласності заходи кдб срср навколо тієї події. Розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу нині побачити, як діяли за тих обставин і яку позицію займали представники кремлівського керівництва, американських політичних кіл і української діаспори.

"Ми позбулися «пушкіних», «Московської» ковбаси і «Тульських» пряників", - Олег Пустовгар

Процеси очищення інформаційного та публічного простору від російської присутності прискорилися після повномасштабного вторгнення Росії. Утім, роботи ще багато. Що вдалося зробити в цьому напрямі за останні роки на Полтавщині, а які питання ще варто розв'язати, – розповів у інтерв'ю представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області Олег Пустовгар.