Віднайдено могилу полковника Армії УНР Івана Дубового

У Франції віднайшли могилу полковника Армії УНР Івана Дубового.

Про це сповістив історик Юрій Юзич.

" Знайшли!!! Могилу легендарного полковника Армії УНР Івана Дубового. Після багатох років пошуків, з ризиком що могилу вже ліквідовано. Було відомо, що багаторічний очільник Ордену Лицарів Залізного Хреста то Товариства Запорожців (читай - ветеранів копусу Болбочана) помер у Франції. Де саме - невідомо. На велике здивування могила гарно збережена і доглянута. Ймовірно родиною дружини - Джозефіни", - написав на своїй сторінці у Фейсбук Юрій Юзич.

Юрій Юзич висловив подяку Мар'яні Громиш, яка провела розвідку безпосередньо на місці та підвердила збереження могили Івана Дубового.

Іван Дубовий родом із Чернігівщини. Закінчив Ніжинське комерційне училище та Миколаївське інженерне училище. З лютого 1918 р. — командир сотні ім. І. Мазепи 2-го Запорізького куреня військ Центральної Ради. З початку березня 1918 р. — командир 2-го куреня 2-го Запорізького полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З листопада 1918 р, після протигетьманського повстання, — комендант Харкова. З грудня 1918 р. — командир 2-го Запорізького, а потім — 2-го Мазепинського полку 1-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР.

З  квітня 1919 р. — командувач Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. 16 квітня 1919 повів залишки запорожців через Румунію на з'єднання з основними частинами Армії УНР. З кінця травня 1919 р. — командир 20-го Запорізького пішого ім. І. Мазепи полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир збірної бригади Запорізької дивізії, що складалася з піших полків Запорізького корпусу. У 1921–1922 рр. — командир 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

З 1923 року жив на еміграції у Франції. У 1932–1938 рр. очолював у Франції "Товариство Запорожців" та Союз лицарів Залізного Хреста. 

 

Теми

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.