ЦДІАК України презентував документальну виставку до 190-річчя з дня народження Володимира Антоновича

На сайті ЦДІАК України презентовано документальну онлайн виставку до 190-річчя з дня народження Володимира Боніфатійовича Антоновича.

Про це йдеться на сайті ЦДІАК України.

Володимир Антонович – видатний український історик, археолог, етнограф, археограф та один із лідерів "громадівського" руху в Україні.

Народився 6 (18) або 18 (30) січня 1834 року (точна дата народження невідома, оскільки метричний запис про народження не виявлено) у повітовому місті Махнівка Київської губернії (тепер село Хмільницького району Вінницької області). У 16 років закінчив 2-гу Одеську гімназію та за наполяганням матері поступив на медичний факультет Київського університету. Проте у 1856-му Антонович повторно вступив до університету на історико-філологічне відділення, оскільки мав на меті пов'язати своє життя з історичною наукою.

У 1860 році завершив навчання зі ступенем кандидата, почав викладати латинь у 1-й Київській гімназії. Протягом 1864–1880 рр. був головним редактором "Тимчасової комісії для розгляду давніх актів" при Канцелярії київського, подільського й волинського генерал-губернатора. За редакцією Володимира Антоновича вийшло 15 томів "Архіву Південно-Західної Росії". З 1881 року очолював Історичне товариство Нестора-літописця, завідував Нумізматичним музеєм Київського університету, в якому зібрав понад 10 тисяч експонатів.

Авторству Володимира Антоновича належить близько 300 наукових праць з історії українського козацтва, гайдамацького руху, української етнографії, історії Литовської держави, історії церкви. 

Видатна заслуга Антоновича полягає у створенні першої в Україні національної історичної школи (так званої "київської школи"), до якої належали відомі науковці, учні Володимира Антоновича – Михайло Грушевський, Федір Вовк, Олексій Андрієвський, Дмитро Багалій, Микола Дашкевич, Митрофан Довнар-Запольський та інші. 

Вважається засновником української археології як науки, зокрема, вчений розробив нову методику ведення розкопок. Довгі роки досліджував стоянки доби палеоліту, неоліту та середньовіччя, проводив розкопки поселень Трипільської культури. 

Помер Володимир Антонович 8 (21 березня) 1908 року від запалення легень та похований у Києві на Байковому кладовищі.

ЦДІАК України зберігає окремий фонд № 832 документів родини Антоновичів, серед яких є сімейні фотографії, рукописи лекцій вченого, листи тощо. Також на виставці представлені документи з інших фондів архіву, що висвітлюють життя і наукову діяльність історика.

Ознайомитись з виставкою можна за посиланням.

 

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.