На Полтанщині встановили меморіальну дошку діячам УНР Чижевським

Меморіальну дошку Чижевським встановили у їх рідному селі Ціпки на Полтавщині.

Про це інформує Полтавський офіс Українського інституту національної пам'яті.

За ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам'яті (УІНП) на фасаді будівлі місцевої бібліотеки відкрили меморіальну дошку міністру фінансів Української Народної Республіки (УНР) Павлові Чижевському та його синам-офіцерам Армії УНР Григорію і Миколі. 

Павло Чижевський був рушієм діяльності Українського клубу Полтави, одним з організаторів і провідників Полтавського осередку Товариства українських поступовців, директором Полтавського Товариства Взаємного Кредиту. Підтримав створення Української Центральної Ради. Після приходу до влади Директорії УНР Симон Петлюра призначив його керівником торговельно-промислової місії, яка мала налагоджувати зв'язки з бізнесовими колами європейських країн.

У лютому 1922 року Симон Петлюра призначив міністром фінансів уряду УНР в екзилі. На еміграції написав текст Конституції УНР. В останні роки життя у Женеві розробив концепцію електрифікації України та модель вітряної турбіни — прообраз сучасних вітряків-генераторів вітрової енергії.

Григорій Чижевський з травня 1918 року — губернський комісар УНР на Полтавщині. З лютого місяця 1919 року став міністром внутрішніх справ Української Народної Республіки. Був учасником Другого Зимового походу Армії УНР. Під час походу був поранений. Помер у 1936 році у Польші.

Микола Чижевський народився 1 жовтня 1891 року. У 1919-1920 роках був учасником Першого зимового походу Армії УНР на посаді командира 4-ї гарматної сотні 3-го кінного полку. У жовтні — листопаді 1921 року у складі Волинської повстанської групи підполковник узяв участь у Другому зимовому поході Армії УНР, як командир комендантської сотні штабу Повстанської армії. Написав спогади про ті події "15 діб на окупованій Москвою Україні".

Працював у Гірничій академії, став професором і завідувачем ливарної кафедри. Сприяв відкриттю в Гірничій академії окремого факультету ливарної справи у 1951 році. Керував більш ніж сотнею захистів інженерних та магістерських робіт, опублікував 47 книг, у тому числі 7 підручників. Чимало досліджень присвятив вагранкам — шахтним печам для плавлення чавуну й випалювання вапняку та руди. Основоположник процесу водного охолодження вагранок у Польщі.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.