Володимир В’ятрович: Заступником голови Інституту українознавства призначили «кагебіста» Вєдєнєєва

Заступником директора Науково-дослідного інституту українознавства обрали колишнього заступника голови Українського інституту національної пам’яті часів Януковича Дмитра Вєдєнєєва.

На це звернув увагу історик, народний депутат ВР Володимир В'ятрович.

Як ідеться в повідомленні Інституту, Вєнєдєєва обрали 21 вересня на зборах колективу установи.

Вєнєдєєв у 2010–2013 роках працював заступником голови Українського інституту національної пам'яті, призначений на цю посаду тодішнім президентом Віктором Януковичем. За словами В'ятровича, на цій посаді Вєнєдєєв був одним із головних інструментів у просуванні російського наративу про Голодомор.

"Одним із головних завдань Росії в історичній політиці в попередні десятиліття тому було заперечення геноцидного характеру Голодомору. Колосальні ресурси витрачалися на те, щоб так не сприймали його в Україні, не визнавали таким в світі. З приходом до влади в Україні Януковича Росія розпочала зносити здобутки визнання Голодомору геноцидом попереднього президента. Тому новий, обраний в 2010, вже на першому ж своєму виступі за кордоном весною цього року сказав, що нема підстав твердити про геноцид, була лиш загальна трагедія народів СРСР. Нове керівництво СБУ почало закривати архіви КГБ, де містилася інформація про події 1930-х.

Головними інструментами цієї російської кампанії стали нові очільники Українського інституту національної памʼяті, структури, створеної за Ющенка саме для дослідження Голодомору і поширення інформації про нього.

Це були комуніст Валерій Солдатенко та кагебіст Дмитро Вєдєнєєв. Обидва встигли наробити шкоди Україні, поки перший з них був директором УІНП, а другий його заступником. Обидва втекли з посад після втечі Януковича в 2014", — написав Володимир В'ятрович. 

Він звернувся до Міністерства освіти і до міністра Оксена Лісового із закликом "виправити цю ганебну помилку". 

"Вєдєнєєв озвучувач російських наративів про наше минуле. Той, хто стирав памʼять про жертв Голодомору, не повинен працювати в державних структурах", — написав В'ятрович.

Міністерство освіти і науки відреагувало на цей допис і запевнило, що з'ясує деталі ситуації: 

"Україна досягла значного прогресу у визнанні Голодомору геноцидом українського народу, і ми глибоко шануємо працю людей, що роками докладали до цього зусилля. Заперечення геноциду, паплюження пам'яті жертв Голодомору — суперечить цілям і цінностям МОН.  З'ясовуємо обставини ситуації, що склалася, і вживатимемо усіх необхідних заходів, що залежать від нас, для того, щоб зробити подібні випадки неможливими", — написало міністерство. 

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.