Могила радянських офіцерів у парку в Чернівцях виявилася порожньою

Під час розкопок поховання під пам'ятником генералу Боброву у парку Шевченка в Чернівцях тіл радянських офіцерів не виявили.

Про це повідомив міський голова Роман Клічук.

"Братська могила у парку Шевченка виявилась не братською, і не могилою. Завершили процес ексгумації. На місці "поховання" тіл не виявили", – зазначив у своєму Telegram-каналі міський голова Чернівців Роман Клічук.

Розкопки та ексгумацію в чернівецькому парку здійснювало івано-франківське комунальне підприємство з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, депортацій та репресій тоталітарних режимів "Пам'ять".

Директор підприємства отримав архівні дані, що під пам'ятником поховані шестеро "військових-червоноармійців". Це генерал-майор Фьодор Бобров, генерал-майор Константін Фєдоровскій, полковник Лаврєнтій Волошин, полковник Боріс Горбонос, полковник Владімір Бєлодєд та полковник Алєксандр Круглов.

У коментарі "Суспільному. Чернівці" директор підприємства Василь Тимків зазначив, що усі ці офіцери загинули за межами України під час бойових дій наприкінці Другої світової війни. "У тодішнього місцевого керівництва, вочевидь, виникла ідея створити меморіал, на якому б вони розмістити імена відомих на той час військових керівників", – зазначив Василь Тимків.

За його словами, те, чи дійсно там було поховання, викликало сумніви, адже офіцери загинули у 1944 році, а пам'ятник звели у 1946-му. Під час розкопок ці сумніви підтвердилися – під пам'ятником не виявили тіл та ознак поховань. 

Рішення про демонтаж та перепоховання з братської могили під пам'ятником Боброву ухвалили у квітні на засіданні виконкому Чернівецької міськради. Останки радянських офіцерів планували перепоховати на території міського кладовища. Також туди, згідно з документацією, мали б перенести пам'ятник. Однак після того, як виявилося, що поховання радянських офіцерів там не має, це питання обговорюватимуть додатково у міській раді.

 

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.