У Тернополі під загрозою пам'ятка національного значення

Під час реконструкції Тернопільського катедрального собору планують добудувати третій поверх.

Про це інформують тернополяни у соцмережах.

Тернополяни забили на сполох у зв'язку з майбутніми реставраційними роботами на будівлі колишнього монастиря домініканців у Тернополі. Під час реставрації пам'ятки архітектури 18 століття забудовник планує добудувати мансардний поверх. 

"Відома реставраційна контора Креатор-Буд буде реставрувати колишній монастир Домініканців 1749 року (тильна частина Катедри).  По рендерах видно, що надбудують зверху мансардний поверх, правда це вже реконструкція і пам'яткою архітектури після цього вона не повинна бути", - написав  Андрій Будзінський.

Натомість забудовник пояснює, що має на меті "покращити та осучаснити" споруду:

"Реставрація, реабілітація та пристосування колишнього монастиря домініканців під релігійно-офісний центр з громадськими приміщеннями загального користування, що передбачає відновлення функціональних властивостей об'єкта відповідно до його первісного призначення. Тобто окрім приміщень релігійної громади УГКЦ будуть створені нові громадські простори, якими зможуть користуватися жителі та гості міста", - зазначив Юрій Вербовецький, керівник Архітектурної майстерні. 

Тернопільський кафедральний собор є пам'яткою архітектури національного значення, тобто будь-яке втручання в його конструкцію має бути підпорядковане Закону України Про охорону культурної спадщини і змінам до нього, внесеним згідно з Кодексом. Охоронний номер пам'ятки 637/1. Келії Монастиря домініканів теж мають цей статус - охоронний номер пам'ятки 637/2. 

"За законом, якщо і змінювати якісь ключові елементи споруд із таким статусом, то лише в сторону відновлення історичного вигляду. Третього поверху не було в історії цієї будівлі ніколи раніше. Ні мурованого, ні мансардного, ніякого", - зазначила Дарця Веретюк. 

Тернопільський катедральний собор названий на честь Непорочного зачаття Діви Марії. Збудований у 1749—1779 роках в стилі бароко на замовлення гетьмана Юзефа Потоцького, як Церква святого Вінсента при монастирі Ордену домініканців. У 1820—1848 роках належав єзуїтам. Зруйнований 1944 року в ході боїв за Тернопіль. Відбудований 1957 року. У 1978—1989 роках використовувався як Тернопільська картинна галерея. 1989 року переданий Українській греко-католицькій церкві, отримав статус собору. Пам'ятка національного значення Тернопільської області.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.