СБУ не дає керівниці Музею Голодомору ознайомитися з матеріалами скандального дослідження

Служба безпеки України відмовляється надати нинішній керівниці Музею Голодомору Лесі Гасиджак доступ до робочих матеріалів, що стали основною для оприлюдненого у 2021 році скандального дослідження про нову кількість жертв голодомору 32-33 років.

Про це Леся Гасиджак розповіла в інтерв'ю УП.Культура.

Коли її призначили виконувачем обов'язків, першим ділом Гасиджак намагалася дізнатися в музейних науковців, як проводили обрахунки. "Всі кліпали очима і говорили, що це дослідження було проведено не музеєм, а Службою безпеки України, а вони виступали лише як експерти у вільний від роботи час", – сказала в.о. директорки музею.

Тож вона вирішила звернутися до СБУ з проханням надати доступ до матеріалів. "До СБУ я написала вже десь шість листів з проханням мати можливість ознайомитися з робочими матеріалами. Кожного разу приходить відмова з тим, що це конфіденційна інформація, вона не може бути оприлюднена і тому подібне", – уточнила Гасиджак.

В останньому листі до СБУ вона вказала, "що матеріали з так званих експертиз оприлюднені у виданні, яке свого часу видав і поширював музей", тож знов попросила надати доступ. "Поки що відповіді на останній лист в СБУ нема. І подивитися, ознайомитися з матеріалами я не можу", – підсумувала керівниця Музею Голодомору.

У вересні 2021 року в Києві відбувся Міжнародний форум "Масові штучні голоди: пам'ятаємо, вшановуємо", присвячений голодам, які організовувала радянська влада в Україні. Тут презентували дослідження з новою цифрою жертв голодомору 1932-1933 років – 10,5 мільйона українців. Її представляли тодішня директорка Національного музею Голодомору Олеся Стасюк і ексзаступник голови СБУ Микола Герасименко.

До форуму Стасюк і Герасименко видали матеріали сумнівного дослідження окремою книжкою. Вона мала назву "Геноцид українців 1932-1933 за матеріалами досудових розслідувань" і навіть додруковувалася у 2022-му. Втім, наразі жодного примірника цього видання в Музеї Голодомору немає, каже Гасиджак: "Все зачищено було".

Після презентації дослідження, базованого на сумнівних результатах, в наукових колах заговорили про недостовірність та фальсифікації. 1 грудня був опублікований Відкритий лист науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор–геноцид Українського народу.

У червні 2022 року МКІП звільнив директорку Олесю Стасюк, яка керувала музеєм з 2015-го. Її звинуватили у плагіаті та некомпетентності.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.