У Києві урочисто відкрили меморіальну дошку воїну та викладачу Денису Антіпову

У Києві на Аскольдовій могилі урочисто відкрили меморіальну дошку учаснику Революції Гідності, викладачу КНУ, лейтенанту 95 бригади Денису Антіпову.

11 травня на Аскольдовій могилі відбулось урочисте відкриття та освячення меморіальної дошки лейтенанту 95 окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ Денису Антіпову. Дошка була встановлена на військовій каплиці з нагоди роковин загибелі воїна 11 травня 2022 р. у с. Довгеньке (Харківська обл.) у бою з російськими окупантами.

Вшанувати Дениса Антіпова прийшли ветерани російсько-української війни, побратими-військовослужбовці з Десантно-штурмових військ ЗСУ, викладачі, студенти КНУ ім. Тараса Шевченка та Київської школи економіки, представники громадських об'єднань, дипломати, українське духовенство, близькі та друзі. Також були присутні митці та скульптори, які безпосередньо займались виготовленням дошки. Під час заходу почесну варту несли представники Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка.

Місце для встановлення дошки було обрано символічно, бо Денис Антіпов з дитинства був парафіянином церкви св. Миколая на Аскольдовій могилі. Чин освячення дошки очолив єпископ Української греко-католицької церкви Андрій Хім'як. 

Зокрема в урочистостях взяли участь Президент Київської школи економіки Тимофій Милованов, Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Корея в Україні Кім Хьонг Те, перший заступник Міністра у справах ветеранів України Олександр Порхун, директор ННІ філології КНУ імені Тараса Шевченка Григорій Семенюк, голова Асоціації Підприємців Ветеранів АТО Сергій Позняк, завідувач кафедри фольклористики ННІ філології КНУ імені Тараса Шевченка Олеся Наумовська.

Кобзар Святослав Силенко виконав в пам'ять про Дениса повстанську пісню "Зів'ялі квіти відійшли" та пісню присвячену українським добровольцям "Чи то грім гримить", яка була написана у 1943 Романом Купчинським.

11 травня також відбулась всеукраїнська онлайн-прем'єра документального фільму пам'яті Дениса Антіпова "Або ми. Або вони", створеного за ініціативи платформи пам'яті "Меморіал". Фільм доступний за посиланням

Денис Антіпов - лейтенант аеророзвідки 95-ої ОДШБр, ветеран 81 ОАеМБр, викладач корейської мови, асистент кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії ННІ філології КНУ імені Тараса Шевченка, випускник Київської школи економіки (KSE), громадський активіст, учасник мовного Майдану та Революції Гідності, засновник ветеранського бізнесу UA.GIFTS.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.