Запущено сайт про знищене комуністами кладовище в Луцьку

Проєкт Memorium запустив сайт про католицьке кладовище в Луцьку, те, яке знищили і на якому 45 років тому поставили радянський меморіал

У Луцьку існує старе католицьке кладовище. Після Другої світової війни на ньому у братських могилах поховали вояків Червоної армії. Невдовзі через зникнення католицької громади у Луцьку цвинтар занепав.

У 1977 році на місці кладовища спорудили Меморіал "Вічна слава" для вшанування червоноармійців та пропаганди комунізму. Натомість усі надгробні пам'ятники демонтували, частину з них замінили на уніфіковані бетонні плити. Окремі могили були перенесені на нове міське кладовище.

На фоні масових радянських урочистостей 9 травня пам'ять про католицький цвинтар затерлась. 

У 2022 році місцевий краєзнавець Артур Альошин започаткував проєкт Memorium для збору спогадів, світлин, інших джерел про кладовище. А днями був запущений сайт.

 

Насамперед на ресурсі оприлюднять нариси про відомих жителів Луцька, похованих на цьому кладовищі. Серед них є, наприклад, архітектор Тадеуш Краффт, благодійниця Юзефа Поляновська чи засновниця Згромадження сестер бенедиктинок-місіонерок Ядвіга-Юзефа Кулеша. "Інші, нові для лучан, імена, мабуть, стануть відомими згодом завдяки тому, що ми опублікуємо відомості про цих людей", – зазначає автор проєкту.

Сайт буде двомовним. Корпус українською мовою запустили вже, ще за тиждень-два буде доступна польська версія. Перелік похованих на цвинтарі католиків публікуватимуть польською мовою, солдатів Червоної армії – російською, тобто мовами оригіналу, адже саме так, на думку авторів проєкту, шукатимуть своїх рідних користувачі.

Артур Альошин уже розмістив на сайті список із майже 3 тис. імен і прізвищ похованих. Наступні списки він додаватиме в хронологічному порядку, за роком поховання.

Базою для укладання списків послужили метричні книги з Головного архіву давніх актів у Варшаві та Волинського обласного архіву. Під час перевірки чи уточнення даних на цю базу дослідник накладав додаткову інформацію. Наприклад, під час Другої світової війни записи часто бували дуже лаконічними, фіксували тільки хто і коли помер. У таких випадках краєзнавець звертався до інших джерел, зокрема до документів РАЦСу.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.