Україна вимагає санкцій у сфері культури щодо Російської Федерації

Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти закликає обмежити культурну присутність Росії на міжнародній арені

 

Відповідна заява Державного агентства України з питань мистецтв та мистецької освіти оприлюднена на Урядовому порталі.

"Зважаючи на те, що Російська Федерація свавільно порушує міжнародні договори та суспільні норми, вимагаємо вслід за політичними, економічними, спортивними й іншими санкціями накласти на неї також культурні санкції, і тим самим обмежити її культурну присутність на міжнародній арені. У цій фактично тоталітарній країні культура виконує сервісну функцію і слугує політичній пропаганді", - йдеться у заяві

Так, як зазначається в заяві, від імені України та країн-партнерок, вимагається:

1. Скасувати всі проєкти, до яких причетна Російська Федерація, та проєкти, які мають фінансування російського походження.

2. Заборонити роботу російських культурних центрів на території держав-партнерок.

3. Вилучити з наглядових рад та культурних альянсів громадян Російської Федерації, відмовитися від спонсорства та організаційної підтримки.

4. Скасувати участь Російської Федерації (так, як вже скасовано її участь у Євробаченні) у міжнародних фестивалях, виставках, форумах та мистецьких подіях, серед яких:

а) виставки та ярмарки сучасного мистецтва, зокрема Венеційська бієнале, Art Basel, Documenta та інші;

б) Каннський, Берлінський, Венеційський та інші міжнародні кінофестивалі;

в) Зальцбурзький фестиваль, Авіньйонський фестиваль, Фестиваль Арена ді Верона та інші театральні й музичні події;

г) Літературні події, серед яких Франкфуртський книжковий ярмарок, Лондонський книжковий форум тощо;

5. Унеможливити висвітлення російської культури в мас-медіа;

6. Припинити співпрацю з артистами та митцями, які відкрито підтримують режим Володимира Путіна, як це вже зробили Мюнхенська філармонія, Роттердамський філармонійний оркестр, Театр Ла Скала, Королівська опера в Лондоні та багато інших культурних організацій, що виявили солідарність із Україною.

"Ми, люди, які працюють з культурою і мистецтвом, високо цінуємо позицію деяких російських митців, що відкрито засудили агресію та військові дії Російської Федерації проти України. Мистецтво завжди стоїть на передовій гуманістичних цінностей. Ми розуміємо, що культура не може слугувати пропагандистським цілям, а має бути спрямованою на розвиток критичного мислення та пошук діалогу. Російська Федерація – агресор. Її культура – токсична! Не будьте співучасниками!" ,- закликається у заяві.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.