In memoriam. Померла художниця-шістдесятниця Галина Севрук

На 93-му році життя померла художниця-шістдесятниця, керамістка, монументалістка Галина Севрук.

Про це повідомляє у Фейсбуці Музей шістдесятництва.

 

"Сьогодні, 14 лютого 2022 р., на 93-му році життя зупинилося серце видатної української художниці Галини Сильвестрівни Севрук", - йдеться у повідомленні.

Зазначають, що Галина Севрук народилася 18 травня 1929 р. у Самарканді, потім родина переїхала до Харкова і згодом до Києва. Під час формування київського Клубу творчої молоді "Сучасник" на початку 1960-х рр. потоваришувала з Іваном Світличним, Василем Симоненком, Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Василем Стусом та іншими шістдесятниками.

У її творчому доробку портрети А.Горської, І.Світличного, М.Брайчевського. У графіці – ілюстрації до віршів Г.Лорки, Н.Кир'ян, серія "медитативної графіки" та робіт на тему українського козацтва, а також екслібриси істориків М.Брайчевського, Т.Балабушевич, І.Гирича, В.Зоценка, С.Білоконя та ін. Як кераміст працювала за мотивами староукраїнської державності та героїки часів козацтва.

1964 року Галина Севрук у співавторстві з А.Горською, Л.Семикіною, О.Заливахою та Г.Зубченко працювала над вітражем "Шевченко. Мати" , який був знищений за наказом партійних функціонерів 18 березня 1964. 1976 року також було знищено створену нею у 1970 р. монументальну стелу "Дерево життя".

Галина Севрук неодноразово підписувала колективні листи на захист української культури та її діячів, зокрема 20 квітня 1966 – до Верховного суду УРСР з вимогою переглянути кримінальну справу О.Заливахи, а у 1968 – т. зв. "Лист 139-ти".

Як Алла Горська і Людмила Семикіна, Галина Севрук відмовилася покаятись і відкликати свій підпис, за що і була виключена з кандидатів у члени Спілки художників. Після масових репресій 1972 р. вона листувалася з ув'язненими друзями І.Світличним, Б.Горинем, Д.Шумуком, спілкувалася з культурними діячами еміграції – подружжям Гевриків, В.Вовк. У зв'язку зі справою І.Русина 15 жовтня 1976 у Галини Севрук було здійснено обшук. До 1990 р. вона вважалася невиїзною.

Після відновлення української державності персональні виставки Галини Севрук відбулися в Торонто, Дрездені і, звичайно ж, в Україні. У 2005 році з великим запізненням їй надали звання заслуженої художниці України.


У постійній експозиції Музею шістдесятництва знаходяться її живописні твори "Пролісок", "Поламані крила", "Зрада", "Вершник" та серія художньої кераміки на тему Київської Русі.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.