Чернівцям передали факсимільне видання рукописної книги XVI століття

Наукова бібліотека Чернівецького університету отримала від громади міста Старокостянтинів Хмельницької області факсимільне видання старовинної рукописної книги «Костянтинівська кормча». Оригінал книги був написаний у 1599 році й тривалий час вважався втраченим для української науки.

Про це кореспондентові Укрінформу розповів головний впорядник видання Дмитро Лящук.

 

"Кормча – це зведення церковних законів, котрі регулювали життя наших предків. Не лише за церковною лінією, а й за побутом людей. Як Біблія – що карається та вважається гріхом, як похрестити дитину, як ховати людей, як молитися тощо.

Після "Руської правди", це, мабуть, друга книга, яка мала настільки велике значення для нашого суспільства в ті часи. Ми думали, що ця кормча була загублена, а під час Другої світової війни німецькі загарбники, її вивезли, й вона десь пропала. Така існувала версія.

Але зусиллями багатьох науковців минулого року оригінал цієї рукописної книги ми знайшли у Варшаві. З місцевими науковцями ми домовилися, щоб вони нам дозволили зробити її копію. І ми цю копію зробили та видали книгу", - сказав Лящук.

Над рукописним виданням працювали ще наприкінці 16 століття у місті, яке зараз називається Старокостянтинів. Писали її близько трьох років із 1597 по грудень 1599 року. Фахівці зауважують, що це видання цікаве ще і тим, що під час переписування цих церковних правил і законів, які перекладалися з грецької мови, наші предки вкладали і своє емоційне забарвлення та трактування тих чи інших норм.

"Ця книга вказує нам на те, наскільки наша інтелектуальна минувшина є нам незнаною і невідомою. Повернення "Костянтинівської кормчі" до наукового обігу дає нам унікальну можливість повернутися до тих скарбів нашої культури, освіти, мистецтва, якими фактично жила наша держава в минулому.

Ця книга є унікальною тим, у який спосіб переписувач передає нам ці церковні канони. Це не просто "сухі" приписи, ці церковні закони викладені у високохудожньому стилі, в унікальному як для церковного видання способі", - зазначив протоієрей отець Микола Щербань, який став науковим консультантом цього видання.

Як пояснили фахівці у факсимільному виданні з максимальним ступенем подібності відтворено рукописний оригінал із дотриманням його розмірів, фактури паперу, усіх особливостей оправи, палітурування, тексту та ілюстрацій, слідів побутування документа.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.