У Чехії відновили всі пам'ятники воякам УГА

Посол України в Чехії Євген Перебийніс повідомив, що за минулі чотири роки було відновлено всі пам'ятники воякам Української Галицької Армії на території Чехії

Про це дипломат написав у Фейсбуці.

 

За його словами, більшість з тих пам'ятників, попри те, що мають величезну художню цінність і ще більше історичне значення для нас, були в дуже поганому стані й перебували під загрозою зникнення. Зокрема, йдеться про Український меморіал в м. Ліберець за проєктом Василя Касіяна, пам'ятник роботи Оксани Лятуринської у м. Пардубіце, пам'ятник у м. Йозефов за проєктом Роберта Лісовського, пам'ятник у м. Пршібрам роботи Михайла Бринського, Меморіал у м. Брно (вірогідно роботи М.Бринського).

У дописі йдеться, що досі залишався не відновленим лише один меморіал – унікальний пам'ятник також роботи Михайла Бринського біля с. Лада в Под'єштєді. Відкритий він був 100 років тому – у 1921 році, на місці поховання вояків УГА, що померли в недалекому таборі для інтернованих. Памятник, який є на балансі місцевої влади та Міністерства оборони Чехії, хоча й не перебував під загрозою зникнення, проте уже потребував серйозного чищення та відповідної обробки.

Перебийніс повідомив, що наприкінці минулого року група ентузіастів-волонтерів професійно взялася за цю благородну справу після того, як Посольство отримало на здійснення робіт необхідні дозволи.

"Хочу також щиро подякувати усім, хто долучився до відновлення пам'ятника - фінансово, морально, інформаційно та фізично: Руслану Гайдамасі, Петру Брестованському, Дмитру Сердюку, Мар'яну Королю, Андрію Борику і, звісно ж, отцю Івану Семотюку", – подякував він.

Теми

"Жила однією ідеєю: вільна Україна": до 120-річчя Оксани Мешко

Учасники дисидентського руху називали її "козацькою матір'ю", вкладаючи в цю метафору готовність стійкої, незламної жінки до жертовної боротьби. Оксана Мешко ввійшла в історію українського правозахисного руху як громадська діячка, співзасновниця і лідер Української Гельсінської групи.

"Найстаріший з нині живих...": Історія Балтійського кубку

Після закінчення Першої світової війни нове дихання отримали ігрові командні види спорту. Битви з полів, найстрашнішої на той момент війни, переміщуються на футбольні стадіони. Нове покоління запальних ентузіастів-організаторів продукує ідеї континентальних і регіональних турнірів як для клубів, так і для національних збірних. Не виключенням був і Балтійський регіон. Тут на просторах понівечених, не лише світовою війною, а й роками кривавих війн за незалежність, народжується ідея власного Балтійського кубку.

«Ми продовжуємо боротьбу і маємо всі шанси переломити хід історії та встояти», - історик та офіцер ЗСУ Ігор Макарчук

Історик-археолог та реконструктор, дослідник Українських визвольних змагань початку ХХ ст. Ігор Макарчук у 2022 році поставив на паузу аспірантуру та пішов до війська. Раніше Ігор разом із побратимами з «Пласту» одягав військові однострої часів УНР і відтворював знакові події та битви тієї доби. Нині він носить піксель як офіцер однієї з бригад ЗСУ. І відчуває чимало паралелей між тією та цією війною: «Як сто років тому, так і зараз — боротьба триває і ворог той самий».

Коли оголосили останній відбій. Уривок із книжки "Демобілізовані" Алана Олпорта

Демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти. Які зміни переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни? Як демобілізовані адаптовувались до мирного життя? Про важку дорогу від війни до миру йдеться у книжці британського історика Алана Олпорта "Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни", яка у січні побачить світ у видавництві "Локальна історія".