У Львові презентували проморолик про важливість історичних будівель

У Львові зняли промоційний відеоролик про необхідність збереження історичних будівель міста. Зробили це студентки Українського католицького університету Христина Олексюк, Вікторія Вострякова, Валентина Палиця, Аліна Корецька, Уляна Онищук у рамках навчальної дисципліни «Рекламні комунікації» та у співпраці із ЛКП «Бюро спадщини» управління охорони історичного середовища

Про це повідомляє львівське Бюро спадщини.

"З командою "Lama agency" довго вагалися, як можна зняти соціальну рекламу так, щоб вона була до вподоби різним аудиторіям, та при цьому актуалізовувала потребу збереження будівель в історичному ареалі міста. Тому ми вирішили висвітлити дві любовні історії, які відбувалися у різні часові проміжки. Це спосіб передати через любовну історію та гру контрастів: як було колись та як зараз виглядають будівлі всередині", — розповіла режисерка Христина Олексюк.

Зйомки відбувалися навесні цього року у декількох локаціях в центрі Львова.

"Наша команда пройшла близько 30 під'їздів. Ми побачили, що дуже мало з них в хорошому стані, тому вибрали під'їзди на вулиці Богомольця, 6, із дуже красивим відновленим вітражем та на вулиці Левицького, 26, із мармуровими сходами. На жаль, на Дорошенка, 19 знаходиться один з найбільш моторошних під'їздів. Ми хотіли привернути до цього увагу, адже він повинен також бути належним чином відреставрований", — додає Христина.

Головні ролі зіграли Марина Савенкова та Денис Боєчко.

"На жаль, деякі мешканці, які живуть в історичних будівлях, не до кінця розуміють їхню цінність та потребу берегти цю спадщину. Промо відео у такому жанрі — це один із способів комунікувати із людьми, на яких лежить спільна відповідальність за збереження міської спадщини", — зазначив директор ЛКП "Бюро спадщини" Павло Богайчик.

Нагадаємо, "Бюро спадщини" та управління охорони історичного середовища розпочали проєкт "Де межа", щомає на меті проінформувати мешканців історичної частини міста про цінність будинків та міського простору, в яких вони живуть. Цей проєкт триватиме до кінця року та передбачає десяток онлайн- та офлайн-подій.

Так, в рамках проєкту "Де межа", мешканці будинків в історичних будівлях отримають листівки з інформацією про міські програми співфінансування. У них також буде зазначено, куди звертатися і з ким радитися, якщо у жителів виникне потреба щось змінити в історичних помешканнях.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.