В музей передали архів оунівця Миколи Чигрина

Для Волинського краєзнавчого музею передала архів матеріалів оунівця Михайла Чигрина представниця Українського інституту національної пам’яті на Волині Леся Бондарук

Представлення колекції відбулося 18 травня у Волинському краєзнавчому музеї. На захід запросили першого заступника голови обласної ради Юрія Поліщука.

 

Історикиня Леся Бондарук, яка власне і передала архів розповідає: архів документів передала дружина Михайла Чигрина – Марія. Тут, серед іншого, збереглися листи Михайла до його першої коханої – Лідії Кушнірук.

"У цих листах, які є з 1936 по 1943 рік. Тут є листи, коли Михайло Чигрин в Луцькій тюрмі сидить в чоловічій камері, а Лідія – у жіночій і їм дозволили між собою листуватись. Тут є листи і в той період, коли дівчину відпустили, а Михайло ще сидів в тюрмі. І є багато історій про те, як їм булося в той час. За польської окупації, за переслідування, - розповідає Леся Бондарук. – Поміж романтичними словами і мріями закоханої дівчини, чимало важливої історичної інформації про події, які вона бачила на Волині. Є розповідь про розстріл в'язнів Луцької тюрми, репресії польської та радянської окупантів та інше. Є також щоденник Михайла Чигрина, який він вів із 1939 року".

Тут є листи, записники і фотографії, на яких можна прочитати та побачити як жив оунівець Михайло Чигрин після того, як емігрував з України до Австалії. Як зазначив Юрій Поліщук, ці матеріали дуже вагомі і дуже цікаві.

"Це архів, який висвітлює 30-40 роки в Україні та діяльність української діаспори закордоном, - каже перший заступник голови обласної ради. – Такий архів може розказати про долю людини. І ці матеріали можуть стати окрасою нашого музею та безцінним джерелом інформації для тих, хто буде вивчати перебіг національно-визвольних змагань під час Другої світової війни та життя українців закордоном".

За словами директорки Волинського краєзнавчого музею Оксани Важатко, це вперше за багато років їхньому музею передали колекцію для  поповнення фондів.

"Сьогодні відбувається перший етап нашої музейної роботи, яка непомітна, - це збір документів. Після цього наші науковці мають опрацювати матеріал, вивчити його та визначити місце, де ці документи будуть зберігатися, - зазначила Оксана Важатко. – За останні роки в нас не було закордонних музейних надходжень. Ми доторкаємось до історії українців, які жили за межами радянської України"

Теми

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.