АНОНС: науковий семінар «Джерела європейської України: розмова про історію з професором Сергієм Плохієм»

Джерела європейської України: чи наша європейська традиція реальна, чи вигадана?

Цього тижня відбудеться міждисциплінарний семінар та презентації книги Сергія Плохія "Magistra Vitae". Про це "Історичній Правді" повідомили у видавництві "Дух і літера".

 

ТЕЗИ виступу Сергія Плохія на тему:

Тяглість традицій:

- частково створюється за рахунок міфологізованої історії (ідеалізація "бабусі Австрії", наприклад);

- частково за рахунок переданої у практиках європейською традиції — вміння самоорганізації, участь у змагальних виборах і т.д.

Участь у спільних політичних та культурних процесах:

- залучення до інститутів станової демократії (Річ Посполита та держави міжвоєнної Європи);

- активна участь у процесах реформації та контрреформації;

- формування модерного українського проєкту під впливом польського та італійського проектів;

- присвоєння та адаптація європейських ідеологічних течій від комунізму до фашизму;

- участь провідних дисидентів у русі прав людини.

Фактори, які сприяли участі у європейських рухах та адаптації західних впливів на українському ґрунті:

- географія (близькість до Центральної Європи);

- формування українського проекту зразу на дві імперії, Центральноєвропейську Габсбургів та Євразійську Романових;

- боротьба за автономію та незалежність у Російській імперії, а згодом Радянському Союзі потребувала моделей, які би протистояли б моделям Санкт-Петербурга та Москви;

- український регіоналізм, викликаний у тому числі, входженням частини земель до центральноєвропейських держав створив умови демократичного розвитку.


Участь беруть:

- Сергій Плохій, український та американський історик, професор української історії в Гарвардському університеті, фахівець з історії Східної Європи;

- Тетяна Ярошенко, президент НаУКМА;

- Наталя Шліхта, завідувачка кафедри історії НаУКМА;

- Оля Гнатюк, історикиня, літературознавиця, перекладачка, професорка Варшавського університету та Києво-Могилянської академії;

- Леонід Фінберг, соціолог, дослідник культури, директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, член Виконавчої ради Українського ПЕН-клубу;

- Євген Глібовицький, український політолог, експерт із довготермінових стратегій.


Модерує семінар Костянтин Сігов, директор Центру Європейських гуманітарних досліджень НаУКМА і видавництва "Дух і літера".


Час: 11 лютого, четвер, 18.00


Трансляція буде достопною на сторінці видавництва "Дух і літера" у Facebook.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.