Російський суд залишив у силі вирок історику Юрію Дмитрієву

Юрія Дмитрієва переслідують в Росії за дослідження сталінських репресій та збереження історичної пам'яті

Про це повідомив Центр громадянських свобод.

 

Юрій Дмитрієв багато років шукав розстрільні поховання та укладав списки тисяч убитих людей, у тому числі - представників українського розстріляного відродження. Саме завдяки йому світ дізнався про те, як загинули Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний та інші українські генії. Дмитрієв сам виявив урочище Сандармох в Карелії, де були таємно вбиті в'язні Соловецького табору особливого призначення. Завдяки йому на цьому місці були проведені наукові роботи, а після - зведені меморіали.

Однак, радянський репресивний режим відродився в особі путінського режиму в Росії. Історія радянських репресій знову стала повторюватися, а вчені, що розкривали страшні злочини - знову піддаються переслідуванням.

Стосовно Юрія Дмитрієва було порушено абсурдну кримінальну справу за статтею про насильство над прийомною дочкою. Саме такі звинувачення були вибрані не випадково. Мета цієї кримінальної справи - брудний наклеп і дискредитація не тільки самого Дмитрієва, а й його історичних робіт, а також об'єднання Меморіал, яке, крім іншого, займається дослідженням сталінських репресій. Справу Дмитрієва активно використовували російські пропагандисти на ТБ, зокрема, у контексті дискредитації всіх російських правозахисників та істориків.

Влітку 2020 року, напередодні вироку Дмитрієву, український Центр громадянських свобод запустив онлайн акцію #UkraineStandWithDmitriev на підтримку історика. В акції солідарності взяли участь безліч українських активістів, істориків, вчених і політиків. У Верховній Раді України пролунала заява групи депутатів на підтримку і солідарність з Юрієм.

Незважаючи на це, російський суд спочатку виніс обвинувальний вирок історику і відправив його в колонію на 3,5 роки, а потім, в апеляції, яку подала сторона захисту, і зовсім збільшив термін до безпрецедентних 13 років позбавлення волі. Таке рішення, фактично, можна назвати смертним вироком для 65 річного вченого.

Сьогодні колегія з трьох суддів на чолі з Сергієм Жерновим залишила касаційну скаргу без задоволення. Після оголошення в залі пролунали крики "Ганьба і люстрація!". Адвокат Віктор Ануфрієв сказав журналістам, що вирок буде оскаржений у Верховному суді. На його думку, "в правовій державі такого вироку бути не може".

Теми

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.