Спецпроект

Коментар УІНП щодо розкопок у Бабиному Яру

25 грудня Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр” провів розкопки на місцевості, на якій згідно з документами Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр” розташоване колишнє Кирилівське православне кладовище. Територія, де проводилися розкопки, також межує з давнім єврейським цвинтарем. І православній, і юдейській релігійним традиціям властиве пієтетне ставлення до місць поховань.

Тож Український інститут національної пам'яті наголошує, що не слід без особливих на те підстав проводити у межах кладовищ земляні роботи, які можуть потривожити тлінні останки людей або пошкодити поховання.

 

Тим паче неприйнятною є реалізація проєктів, що торкаються православної та єврейської громад, без діалогу з цими громадами та врахування їхньої думки.

УІНП також нагадує, що існує "План організації території Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр", на якому позначені охоронні зони. Використовуючи цей документ, єврейська, православна, караїмська, мусульманська чи інші причетні громади можуть спільно домовитися про місця розташування нових культових чи меморіальних споруд у Бабиному Яру.

Водончас у коментарі наголошується, "що до Українського інституту національної пам'яті офіційно не зверталися із запитом порекомендувати установи, які проводять земляні роботи.

У ході робочої комунікації між керівництвом Інституту, Міністерства культури та інформаційної політики України й Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" була названа низка організацій у цій сфері з хорошою репутацією, серед яких і приватне підприємство "Пам'ять і слава".

УІНП наголошує, що, за наявною в них інформацією, поширене частиною ЗМІ повідомлення, що знайдені під час розкопок людські останки були викинуті, не відповідає дійсності. У ході земляних робіт виявили фрагменти людського черепа і рештки тварин. Кістки тварин справді вилучили, тоді як людські останки повернули на дно шурфу та засипали ґрунтом.

Планується, що більш детальна інформація щодо проведених робіт буде оприлюднена у звіті приватного підприємства "Пам'ять і слава".

Український інститут національної пам'яті звертається до ініціатив, долучених чи зацікавлених у меморіалізації Бабиного Яру з нагадуванням: цей простір, на жаль, тривалий час був простором трагедії, забуття та воєн пам'яті.

Кожен проєкт із меморіалізації Бабиного Яру, якщо він реалізовуватиметься без належної чутливості до цього складного простору та поваги до всіх, кого він торкається, буде лише провокувати напруження в суспільстві та конфліктність.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.