На Тернопільщині віднайшли дзвін, закопаний під час окупації

Справжнє різдвяне диво трапилося на "григоріанське" Різдво Христове в селі Заруддя, Зборівського р-ну Тернопільської області – тут 26 грудня віднайшли захованого під час Другої світової війни церковного дзвона.

Як повідомляє РІСУ, його відкопали біля території колишнього римо-католицького костелу Найсвятішої Панни Марії Неустанної Допомоги, зведеного 1905 року.

 

Останній уник сумної долі більшості римо-католицьких костелів Галичини і не перетворився на помираючу пустку, як то часто буває. Хоча, що теж традиційно, досить довго використовувався під склад. Сьогодні тут діє храм св. Івана Богослова (УГКЦ), освячений митрополитом Тернопільсько-Зборівським Василем (Семенюком) 27 грудня 2008 року.

"Цей дзвін давній. Коли збудували мурований костел на місці колишнього дерев'яного, то на дзвіницю поставили його, — розповів власкору РІСУ місцевий мешканець Мирон Сагайдак.Дзвін переховували у 1914 році, бо під час війни армія забирала дзвони для переплавки. Потім ховали у 1920 році від більшовиків. І сховали в кінці 1939 р., бо прийшли совіти, які закрили костел. І ще люди знали, що німці напали на Європу і скоро буде війна, так що дзвін був закопаний. Моя мама знала все це, тільки не знала місця схову".

Взагалі, як розповідають старожили, від початку в костелі було 2 дзвони. По тому ще один дзвін, на знак подяки, подарували греко-католики – коли в храмі Воздвиження Чесного Хреста відбувався ремонт, то римо-католики надали сусідам свій костел для проведення служб.

Колишня вчителька Заруддянської школи Ярослава Дутка в 2000 роках вже шукала з пошуківцями зі Зборова, але не в тому місці. Цього разу вирішили пошукати в іншому місці. За пошук взявся житель с. Озерянка (воно підпорядковане Заруддю) краєзнавець Микола Луців, якому й поталанило знайти один із дзвонів. Реліквія ховалася на глибині десь в півметра.

Відкопаний дзвін не зважували, але на перший погляд його вага десь 50-60 кг. Якихось написів на ньому не знайдено, є лише красивий рослинний декор. Втім, можливо вони ховаються під шаром окислу – за майже 70 років його утворилося чимало.

Знахідка одразу ж була передана церковній громаді храму Св. Івана Богослова. За словами Миколи Луціва, отець Михайло Небельский був спочатку просто шокований — церковні дзвони знаходять нечасто. За словами священика, це величезний подарунок храму. Сільський староста Василь Гудима сподівається знайти й інші дзвони.

Після незначної реставрації – на одному з "вух", за які кріпиться дзвін, виявлено тріщину, — дзвін буде встановлено біля храму. Втім, можливо реставрація й буде непотрібною – не виключено, що тріщина та з'явилася давно і його без проблем використовували й у такому вигляді.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.