Генеральний директор музею Федір Андрощук презентував книгу про «останнього вікінга»

Книжка про легендарного норвезького конунга (або короля) дає уявлення про життя на території Скандинавії, Русі та Візантії у першій половині ХІ століття

Коли Гаральду було 15 років, його брат, конунг Олав Святий, програв битву за трон. Гаральду довелося тікати з батьківщини, юнак обрав Київську Русь — могутню державу з великими кар'єрними можливостями. Майбутній монарх став на службу до князя Ярослава й посватався до його доньки Єлисавети. Проте отримав відмову, адже не мав ані влади, ані земель, ані багатств.

Тоді Гаральд зі своїм загоном подався на службу до візантійського імператора. Військові перемоги та скарби, які здобув герой, оспівували ще за його життя. Під час наступного візиту до Києва сватання Гаральда до Єлисавети було успішним. Він повернувся до Норвегії, став конунгом і заснував місто Осло, яке й нині є столицею країни. А за десять років монарх загинув у битві за англійський трон.

 

Скандинавські скальди склали про Гаральда чимало пісень, він був героєм саг. Та дослідникам досі важко визначити, що з цього правда, а що — вигадка. Розібратися в темі намагався Федір Андрощук – археолог, доктор історичних наук, авторитетний скандинавіст. 20 років пропрацював у дослідницьких організаціях Швеції.

Робота із книгою, по суті, почалася ще 2012 року, коли він працював дослідником у Шведському інституті у Стамбулі. Там пан Федір збирав інформацію про контакти Скандинавії та Русі з Візантією. Ці матеріали створили контекст для написання книги.

"Для мене було важливим уявити світ, у якому жив Гаральд, базуючись на сучасних даних про середньовічні Константинополь, Скандинавію та Русь. Що з біографії цієї людини можна вважати реальним, а що — вигаданим", — розповідає Федір Андрощук.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.