У Чехії почесну відзнаку «Пам’ять народу» отримав український хормейстер Левко Довгович. ВІДЕО

Вчора в прямому ефірі Чеського телебачення відбулося його нагородження престижною чеською премією «Пам’ять народу».

Про це повідомляє Посольство України у Празі.

 

"На жаль, у зв'язку з епідеміологічними обмеженнями цього року урочиста церемонія в Празі відбувалася без участі лауреатів.

Нагороду пану Довговичові передали напередодні словацькі школярі, а сьогодні на його честь зі сцени Національного театру прозвучала українська пісня "Пливе кача по Тисині", що стала реквіємом за загиблими учасниками Революції Гідності в Києві, у виконанні чеського колективу SKETY" - йдеться у повідомленні.

Левко Довгович народився у 1935 році в Ужгороді. Після встановлення на Закарпатті радянського режиму він приєднався до антирадянського руху в регіоні. У 14 років його засудили до 10 років виправно-трудових таборів за "антирадянську агітацію".

У таборах Левко здобув музичну освіту під керівництвом відомих в'язнів-музикантів ‒ Леоніда Іщенка, головного диригента Одеського оперного театру та Степана Чорненького зі Львова, оперного співака європейського масштабу.

Левко Довгович зробив спробу втекти з табору у Воркуті, прокопавши тунель під огорожею, проте план було викрито і Левко отримав ще десять додаткових років ув'язнення.

У часи відлиги Л.Довговича звільняють, він повертається до Ужгорода та напівлегально перетинає кордон із Чехословаччиною, де жив його батько. Від 1963 року він живе в Пряшеві у Словаччині.

У 1965 р. Довгович заснував молодіжний ансамбль "Весна", який став найвизначнішим самодіяльним колективом Пряшівщини. Від 1967 р. при його хорі діяла танцювальна група, оркестр та драматичний гурток, який у 1969 р. поставив п'єсу "Наталка-Полтавка".

Ансамбль "Весна" до 1971 р. дав понад 150 успішних концертів у Словаччині, Чехії, Польщі та Україні. Восени 1971 р. в рамках т.зв. "нормалізації" його було звільнено з роботи і на п'ятнадцять років заборонено працювати з будь-яким українським колективом.

У декреті про звільнення було зазначено, що він "ідеологічно негативно впливав на молодь і виховував її в національному дусі". Левко Довгович змушений був працювати робітником на будівництві. Лише в 1985 році йому дозволили заснувати в Кошицях український мішаний хор "Карпати", який під його керівництвом діє 35 років і є найвідомішим українським хоровим колективом у Словаччині.

Левко Довгович був вісім років (1997-2005) Президентом Європейського Конгресу Українців (ЄКУ), а у 2001-2006 рр. – членом президії Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). У 2013 році він опублікував свої спогади про табірне життя під назвою "Хроніка життя політичного в'язня № 2А 424". У 2007 році його було нагороджено українським орденом "За заслуги".

Президент-невдаха. Яка з нього користь?

Президент-невдаха найкраще гострить лезо сокири демократії. Президент-невдаха – це тест на дурнєопірність суспільства, а також – краш-тест для держави. Виявляється, невдахи страшенно корисні для народовладдя.

Коли оголосили останній відбій. Уривок із книжки "Демобілізовані" Алана Олпорта

Демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти. Які зміни переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни? Як демобілізовані адаптовувались до мирного життя? Про важку дорогу від війни до миру йдеться у книжці британського історика Алана Олпорта "Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни", яка у січні побачить світ у видавництві "Локальна історія".

Биківня: таємне місце масових поховань жертв сталінського терору

Історія Биківнянських могил — це історія місця масових поховань жертв сталінського терору, яке було приховане від суспільства протягом багатьох років. Биківня — це місце-символ, де були поховані голоси, яких змусили замовкнути. Це не просто могили, це багато людей, кожен із яких міг змінити щось у світі.

Ярослава Музика: зберігачка творів бойчукістів

Підсвідомо відчуваючи небезпеку для заарештованої дружини Ярослави, чоловік Максим Музика сховав твори Михайла Бойчука та його послідовників, що зберігалися вдома, замурувавши роботи між дверима їхньої квартири і суміжнього помешкання сестри. Повернувшись, художниця продовжувала переховувати спадщину Михайла Бойчука, прекрасно розуміючи ступінь ризику.