Анатолій Хромов: Українські архіви визнано найбільш відкритими для користувачів у період пандемії

Заходи Державної архівної служби України під час пандемії міжнародним рейтингом визнані найбільш адаптивними та відкритими для користувачів.

Про це йдеться на сайті Міністерства юстиції.

Голова Державної архівної служби Анатолій Хромов
Голова Державної архівної служби Анатолій Хромов

Інститут розвитку свободи інформації (IDFI, Грузія) у партнерстві з міжнародними науковцями провів дослідження в рамках проєкту "Оцінка відкритості державних архівів у пострадянських республіках та країнах Східного блоку під час пандемії коронавірусу", в ході якого вивчили діяльність архівів 10 пострадянських та східноєвропейських країн: Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Угорщини, Казахстану, Латвії, Литви, Румунії та України.

Метою дослідження було виявити, з яким рівнем відкритості державних архівів стикнулися дослідники під час пандемії та як державні архіви адаптувались до нових умов роботи.

За результатами дослідження, політику Державної архівної служби України в розрізі роботи в період пандемії коронавірусу визнано найбільш активною та відкритою для користувачів.

"Українські державні архіви функціонували активно та з найбільшою прозорістю під час пандемії: щомісяця публікували огляди роботи в державних архівах, головним чином торкаючись створення нових електронних ресурсів та оцифрування існуючих документів" - відзначено у звіті IDFI.

Укрдержархів видав декілька оновлених правил та рекомендацій щодо регулювання роботи в державних архівах з огляду на карантинні обмеження, введені урядом України.

"Обставини, що виникли внаслідок пандемії COVID-19, підкреслили важливість належного функціонування вебсайтів архівів та онлайн-спілкування з користувачами.

У той час, коли люди у всьому світі та в Україні зокрема були змушені залишатися в своїх будинках і працювати віддалено, єдиними шляхами доступу до матеріалів в архівах для істориків та дослідників були Інтернет, вебсайти архівів, знайдені фонди та електронні бази даних в мережі.

З огляду на це актуальним є питання оцифрування українських архівів, створення електронних баз даних документів", – акцентував голова Державної архівної служби Анатолій Хромов.

Крім того, він додав, що українське архівне товариство ініціювало кампанію зі збереження сучасних документів, створених у 2019-2020 в період пандемії COVID-19. Ця колекція, за його словами, стане важливим джерелом не лише для майбутніх дослідників, але і для зусиль науковців на шляху до подолання подальших криз схожого характеру.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.