53, 54 та 59 бригади ЗСУ отримали почесні найменування

Президент Володимир Зеленський, з метою відновлення історичних традицій національного війська, зважаючи на зразкове виконання поставлених завдань, а також з нагоди Дня піхоти, указом №168, присвоїв почесні найменування трьом бригадам Сухопутних військ.

Про це повідомляє Ukrainian Military Pages.

 

53-й окремій механізованій бригаді – почесне найменування "імені князя Володимира Мономаха", яка надалі йменуватиметься – 53-а окрема механізована бригада імені князя Володимира Мономаха Сухопутних військ Збройних Сил України;

54-й окремій механізованій бригаді – почесне найменування "імені гетьмана Івана Мазепи", яка надалі йменуватиметься – 54-а окрема механізована бригада імені гетьмана Івана Мазепи Сухопутних військ Збройних Сил України;

59-й окремій мотопіхотній бригаді – "імені Якова Гандзюка", яка надалі йменуватиметься – 59-а окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка Сухопутних військ ЗС України.

Усі три військові частини були сформовані в 2014 році, після початку збройної агресії Російської Федерації проти України. Основою для бригад стали мотопіхотні батальйони – переформовані з частини територіальної оборони, а також батальйони інших бригад.


У свою чергу, ветеран російсько-української війни, офіцер резерву ЗСУ Роман Кулик на своїй сторінці у Facebook написав історичне обґрунтування цих найменувань:

"- 53 омбр (ппд у Сіверодонецьку та Лисичанську, Луганщина) отримала почесне найменування "імені князя Володимира Мономаха". Загони князя рейдували на Сіверський Донець і вибили половців з регіону;

- 54 омбр (ппд у Бахмуті, Донеччина) отримала почесне найменування "імені гетьмана Івана Мазепи". У гетьмана до Бахмута суттєвої історичної прив'язки немає (хіба окрім Лівобережжя, яке розбудовував усю кар'єру) але Мазепу куди не постав – уже успіх й горіння у росіян.

- 59 омпбр (ппд у Гайсині, Вінниччина) отримала почесне найменування "імені Якова Гандзюка". Якраз тут, думаю, в багатьох виникли питання, бо якщо Мономах і Мазепа – особистості відома, то генерал Гандзюк – лише в певних колах.

Генерал-майор Яків Гандзюк – військовий доби УНР родом із Вінниччини, де і базується 59 бригада. Учасник російсько-японської війни, наприкінці Першої світової він дослужився до полковника, командував дивізією.

З початком революції став на бік УНР, влітку 1917 отримав генерал-майора і командував дивізією в складі Українського корпусу Скоропадського.

Був убитий солдатнею Муравйова після захоплення Києва більшовиками. Генерала та кількох його офіцерів розстріляли на території тодішнього Олексіївського інженерного училища. Зараз – це ліцей імені Богуна." - написав Роман Кулик

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.