53, 54 та 59 бригади ЗСУ отримали почесні найменування

Президент Володимир Зеленський, з метою відновлення історичних традицій національного війська, зважаючи на зразкове виконання поставлених завдань, а також з нагоди Дня піхоти, указом №168, присвоїв почесні найменування трьом бригадам Сухопутних військ.

Про це повідомляє Ukrainian Military Pages.

 

53-й окремій механізованій бригаді – почесне найменування "імені князя Володимира Мономаха", яка надалі йменуватиметься – 53-а окрема механізована бригада імені князя Володимира Мономаха Сухопутних військ Збройних Сил України;

54-й окремій механізованій бригаді – почесне найменування "імені гетьмана Івана Мазепи", яка надалі йменуватиметься – 54-а окрема механізована бригада імені гетьмана Івана Мазепи Сухопутних військ Збройних Сил України;

59-й окремій мотопіхотній бригаді – "імені Якова Гандзюка", яка надалі йменуватиметься – 59-а окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка Сухопутних військ ЗС України.

Усі три військові частини були сформовані в 2014 році, після початку збройної агресії Російської Федерації проти України. Основою для бригад стали мотопіхотні батальйони – переформовані з частини територіальної оборони, а також батальйони інших бригад.


У свою чергу, ветеран російсько-української війни, офіцер резерву ЗСУ Роман Кулик на своїй сторінці у Facebook написав історичне обґрунтування цих найменувань:

"- 53 омбр (ппд у Сіверодонецьку та Лисичанську, Луганщина) отримала почесне найменування "імені князя Володимира Мономаха". Загони князя рейдували на Сіверський Донець і вибили половців з регіону;

- 54 омбр (ппд у Бахмуті, Донеччина) отримала почесне найменування "імені гетьмана Івана Мазепи". У гетьмана до Бахмута суттєвої історичної прив'язки немає (хіба окрім Лівобережжя, яке розбудовував усю кар'єру) але Мазепу куди не постав – уже успіх й горіння у росіян.

- 59 омпбр (ппд у Гайсині, Вінниччина) отримала почесне найменування "імені Якова Гандзюка". Якраз тут, думаю, в багатьох виникли питання, бо якщо Мономах і Мазепа – особистості відома, то генерал Гандзюк – лише в певних колах.

Генерал-майор Яків Гандзюк – військовий доби УНР родом із Вінниччини, де і базується 59 бригада. Учасник російсько-японської війни, наприкінці Першої світової він дослужився до полковника, командував дивізією.

З початком революції став на бік УНР, влітку 1917 отримав генерал-майора і командував дивізією в складі Українського корпусу Скоропадського.

Був убитий солдатнею Муравйова після захоплення Києва більшовиками. Генерала та кількох його офіцерів розстріляли на території тодішнього Олексіївського інженерного училища. Зараз – це ліцей імені Богуна." - написав Роман Кулик

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.

Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника

Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.

Пожежа. Уривок із книжки Максима Беспалова "У пошуках Єви"

Випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя — історії власної родини. Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії та помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали його з родичами по інший бік Карпат.