Голова УІНП хоче у майбутньому мати повноваження розслідувати воєнні злочини

Дробович хоче розширити повноваження Інституту національної пам’яті.

Про це Антон Дробович розказав в інтерв'ю агентству "Інтерфакс-Україна".

Антон Дробович
Антон Дробович

"Мені здається, що є така необхідність. Але розширення повноважень передбачає збільшення кількості співробітників, поліпшення умов праці, відповідно, це потрібно доводити, бо держава і громадяни повинні розуміти, чому це робиться. Тут ми повинні заслужити цю довіру ще більше – і тоді, спираючись на цю довіру, просити про це", – заявив він.

Зокрема, Дробович зазначив, що Інститут може виконувати більше функцій, пов'язаних зі збереженням місць пам'яті, а також з формуванням освітнього контенту і змісту освіти.

"Повноваження з розслідування якихось старих злочинів. Наприклад, польський Інститут національної пам'яті має слідчі функції. Знову ж таки, я не бачу такої необхідності просто зараз, але якщо говорити про розширення, то ось куди можна рухатися", – додав Дробович.

Він пояснив, що в штаті польського Інституту нацпам'яті є люди, які мають право досудового слідства, і в деяких питаннях це може бути дуже корисно.

Окрім того, Дробович зазначив, що було б доцільно створити у відомстві окремий підрозділ, який займався б координацією всіх комісій з питань реабілітації.

"Є ще військові злочини, які зараз відбуваються на окупованих територіях Донбасу і Криму. Інститут уже частково документує ці речі, а також дуже багато документують громадські активісти.

Загалом УІНП міг би стати такою точкою збору, де були б архіви і бази даних не тільки про злочини, які фактично вже визнані злочинами, а й тих фактів, які можуть бути витлумачені в міжнародних юрисдикціях як системні та комплексні злочини Росії як країни-окупанта.

Ми могли б берегти пам'ять про цю війну, проводити базові розслідування або мати повноваження на слідчі дії", – підкреслив Дробович.

Голова відомства також додав: "І це не була б якась абстрактна пам'ять, а дуже конкретні речі, які мали б судову перспективу. Інститут міг би цим займатися, але не з тими обмеженими умовами в плані приміщення і штату, які ми маємо зараз. Але з відповідним розширенням штату ми могли б виконувати ці функції, оскільки маємо таку експертизу".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.