Кандидати на посаду голови УІНП. Хто всі ці люди? ДОПОВНЮЄТЬСЯ

Автори Істправди, журналісти, тимчасово безробітний юрист та... лісник. Бажання очолити Український інститут національної пам'яті виявили більше 10 осіб.

Редакція "Історичної правди" отримала від Національного агентства України з питань державної служби відповідь на запит щодо конкурсу на посаду голови Українського інституту національної пам'яті. Згідно документу, станом на 1 листопада (останній день, коли можна було подати заявку на участь у конкурсі) було зареєстровано дев'ять претендентів.

 

Нижче поданий повний перелік кандидатів із відомостями про кожного з них, знайденими у відкритих джерелах.

 
Стефан Христенко

1. Христенко Стефан Володимирович

Юрист за освітою. Працював за фахом у кількох компаніях. Зараз вивчає право у Копенгагені, згідно з декларацією – тимчасово безробітний.

 
Сергій Руденко 

2. Руденко Сергій Борисович

Кандидат культурології, фахівець з музейної справи. Доцент Київського Національного університету культури та мистецтв.

 
ФОТО КАНДИДАТА ТИМЧАСОВО ВІДСУТНЄ

3. Коростишевський Сергій Аркадійович

Співробітник Департаменту транспортної інфраструктури КМДА.

 
Дмитро Решетченко

4. Решетченко Дмитро Володимирович

Кандидат історичних наук, до березня 2019 року - начальник відділу Центрального державного архіву зарубіжної україніки.

 
Тарас Шамайда

5. Шамайда Тарас Анатолійович

Громадський діяч, автор "Історичної правди", згідно декларації - співробітник Управління справами Апарату Верховної Ради України.

 
Надія Князев

6. Князев Надія Михайлівна

Викладач української мови, член Національної спілки журналістів.

 
Петро Жижиян

7. Жижиян Петро Миколайович

Редактор сайту "Сегодня".

 
Аліна Понипаляк

8. Понипаляк Аліна Василівна

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Національного музею історії України, авторка "Історичної правди".

 
ФОТО КАНДИДАТА ТИМЧАСОВО ВІДСУТНЄ

9. Савченко Євгеній Олександрович

До звільнення в 2019 році - старший майстер лісу державного підприємства "Київський лісгосп".

Також стало відомо, що на конкурс подалися історики Олександр Алфьоров, Артем Харченко та заступник директор Національного інституту стратегічних досліджень Василь Яблонський.

У Національному агентстві України з питань державної служби поінформували, що уточнений список буде оприлюднений до кінця понеділка, 4 листопада ц.р.

Пізніше у агенстві пообіцяли актуалізувати список кандидатів вже наступного дня, 5 листопада. 

Перший етап конкурсу - тестування на знання іноземної мови, що має відбутися 7 листопада.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.