"На честь масового вбивці". Долинський запустив фейк про назву київської вулиці. ОНОВЛЕНО

У низці ЗМІ, зокрема світових, з'явилася недостовірна інформація про нову назву однієї з вулиць Києва.

12 листопада Київрада присвоїла столичній вулиці ім'я генерал-хорунжого армії УНР Віктор Павленка (1886-1932).

 
Віктор Павленко
колаж прес-служби кмда

Настпупного дня голова Українського єврейського комітету Едуард Долинський написав у Facebook: "Вчора депутати Київради назвали вулицю на честь масового вбивці, ката і карателя Івана Павленка - нацистського колаборанта, військового злочинця, коменданта української допоміжної поліції і командира 109-го батальйону допоміжної поліції СС".

Повідомлення Долинського масово "підхопили" російські а проросійські ЗМІ. Крім того, новина "Українська столиця назвала вулицю іменем нацистського колаборанта" з'явилася на сайті Associated Press. Матеріал агентства поширили такі видання як New York Times та Washington Post

"Associated Press пише про перейменування вулиці в Києві на честь нацистського коллаборанта, а українські ЗМІ зберігають повне і абсолютне мовчання", - зазначив Долинський.

Неправдиву новину швидко помітили. Розбір фейку зробив, зокрема, журналіст Сергій Костеж.

"Я не знаю, що рухає Вами (звернення до Долинського - ІП) досі, хоча інформація перевіряється за 10 хвилин, я не знаю, навіщо Ви взяли участь в дискредитації України буквально на рівному місці, я не знаю, чому Ви, маючи можливість перевірити цю інформацію, не зробили цього навіть зараз, коли міжнародні ЗМІ поширюють фейк про те, що генерал Павленко був нацистом (що ображає пам'ять дійсно видатного генерала Віктора Павленка)", - пише Костеж у Facebook.

Прес-служба Київської міської державної адміністрації 14 листопада виступила із спростуванням фейку, наголосивши, що Віктор Павленко та Іван Павленко - різні люди.

"На превеликий жаль, деякі публічні особи поширили власні здогадки, що вулицю названо ім'ям Івана Павленка, чим спричинили негативний резонанс у міжнародному медіа-просторі.

Тему жваво підхопили не лише російські пропагандистські ЗМІ, а й авторитетні міжнародні видання.

Ми поважаємо думку кожного громадянина, однак переконливо просимо не поширювати фейки та радимо звертатися за роз'ясненнями до офіційних джерел", - йдеться у повідомленні на сторінці КМДА у Facebook.

Associated Press та американські видання виправили власні повідомлення, додавши уточнення від київської влади.

Доповнення. Вранці 15 листопада Долинський видалив всі попередні дописи про Павленка. У новому пості він вибачився "за те, що поспішив і, не розібравшись, поширив неправильну інформацію".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.