In Memoriam. Помер американський історик-україніст Марк фон Гаґен

Історик із США, почесний професор Університету штату Аризона Марк фон Гаґен пішов з життя у неділю, 15 вересня, вранці

Повідомлення про це з'явилося на сторінці вченого у Facebook.

 

Дослідник помер у лікарні після двотижневої госпіталізації. Йому виповнилося 65 років. 

Марк фон Гаґен спеціалізувався на історії Росії, України та Євразії. Навчався в Джоржтаунському університеті, Університеті Індіани в Блумінгтоні та Стенфордському університеті. У 1985 року здобув ступінь PhD з історії та гуманітарних наук у Стенфордському університеті. Викладав у Стенфордському, Єльському, Колумбійському університетах, у Вільному університеті Берліна, а також у Вищій школі соціальних наук у Парижі. 

Широку наукову дискусію щодо конструювання та представлення української історії в європейській та світовій гуманітаристиці спричинила стаття Марка фон Гаґена "Чи має Україна історію?", опублікована в 1995 році в журналі Slavic Review.

У 2002–2005 роках фон Гаґен очолював Міжнародну асоціацію україністів. Був членом видавничої ради журналів Ab Imperio та "Критика". Неодноразово виступав на наукових конференціях в Україні. 

"Це надзвичайно велика втрата для світової україністики. Марк фон Гаґен відіграв важливу роль в українській історіографії у переломний момент її входження у світовий історіографічний простір, після десятиліть радянського домінування.

З одного боку, він допоміг ввести українські теми у репертуар досліджень своїх колег-істориків радянської доби на Заході. З іншого боку, як людина добре обізнана з новими напрямами світової історіографії, він зміг запропонувати надзвичайно продуктивні напрямки розвитку українській історії у її взаємозв'язку зі світовою історичною наукою.

Мені не відомий інший науковець неукраїнського походження, який би займався українською історіографією настільки різнопланово і мав би на неї такий потужний інтелектуальний вплив як Марк фон Гаґен", – розповів "Історичній правді" професор, директор Гарвардського українського наукового інституту Сергій Плохій.

Політолог Володимир Кулик на сторінці у Facebook написав: "Помер Марк фон Гаґен, блискучий історик, великий друг України й багатьох українських науковців. Я знав його 27 років. Захоплювався його науковими здобутками, а ще більше – його мужністю в боротьбі зі страшною хворобою. Він протримався довго й зробив іще багато. Спочивай з миром, Марку".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.