В неіснуючому лемківському селі врятували церковну дзвіницю

Група любителів Низьких Бескидів врятувала історичну церковну дзвіницю ХІХ століття від повного руйнування в неіснуючому селі Поляни-Суровичні.

Про це повідомляє видання "Наше Слово".

 
Фото із facebook.com/polanysurowiczne

Справа стосується села Поляни-Суровичні у ґміні Команча, яке сьогодні є долиною, де ніхто не живе. А воно до 1946 року нараховувало більше тисячі мешканців (майже самих лемків). У селі була дерев'яна греко-католицька церква Святого Архангела Михаїла з окремою дзвіницею.

Оригінальний малюнок дзвінниці та церкви з 1926 року української малярки Олени Кульчицької
Оригінальний малюнок дзвінниці та церкви з 1926 року української малярки Олени Кульчицької

Ця дзвіниця – єдиний об'єкт, який нині свідчить про існування села. Протягом багатьох років дзвіницею ніхто не цікавився. Її могло не бути, але у варшавському туристичному середовищі народилася ідея її відбудови.

 
Фото із facebook.com/polanysurowiczne

З 2012 року цей об'єкт, власником якого є Братство греко-католицької молоді "Сарепта", поетапно відновлювався. Вдалося відремонтувати знищені мури дзвіниці (основні праці виконало товариство "Маґурич") та споруджено тимчасовий дах. Останнім етапом робіт було встановлення купола на дзвіниці.

 
Фото із facebook.com/polanysurowiczne

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.