У Львові виділили приміщення під Музей малолітніх політичних в’язнів і репресованих

Музей малолітніх політичних в’язнів і репресованих з’явиться у Львові. Він буде філією Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору». Під новий музей уже виділили приміщення.

Депутати Львівської міської ради погодили передачу для майбутнього музею 118,2 кв. м нежитлових приміщень першого поверху на вул. Старій, 13, передає «Дивись. info».

Ідея організації такого музею виникла у 2017 році, коли львівський музей «Територія терору» домовився з громадською організацією «Львівське обласне товариство політичних в’язнів і репресованих». Її голова Петро Франко каже, що мріяв про це багато років.

«Малолітні політичні в’язні пройшли той шлях, що й дорослі. Так само ходили на допити, звинувачували їх за тими самими статтями. В концтаборах нам давали норми виробітку як дорослим. Ми вижили тільки завдяки старшим побратимам, які нам допомагали. Покарання були від трьох місяців і до смертного вироку. Це все треба показати. Це буде перший такий музей в Україні. Нас залишилося дуже мало. На перших наших зборах зал Палацу мистецтв був заповнений вщерть, а тепер нас залишилося близько 20 осіб», – каже Петро Франко.

Заступник міського голови Львова з питань розвитку Андрій Москаленко окреслює фронт робіт: «Наступні кроки – це ремонт цього приміщення, облаштування музею всіма експонатами, запустити його роботу. Молодь має розуміти, що критична маса людей втратила своє дитинство. Вони боролися, були переслідувані та репресовані».

За словами керівників «Території терору», музей малолітніх політичних в’язнів і репресованих створять, щоби вшанувати пам’ять дітей і підлітків, які протистояли тоталітарній системі, а також тих, хто безневинно постраждав і поплатився своїм дитинством, здоров’ям чи життям.

«Це діти батьків, які були репресовані, і вони опинилися у дитячих будинках, діти, які народилися в  місцях позбавлення волі, в пересильних тюрмах, у потягах, які везли в депортацію. Ці діти не були засудженими, але змушені були відбувати це покарання разом з батьками», – пояснює науковий співробітник Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору» Юрій Коденко.

На прикладі історій малолітніх політв’язнів і репресованих музей досліджуватиме місце дитини в тоталітарній системі, порівнюватиме нацистський і радянський тоталітаризм у ставленні до неповнолітніх членів суспільства та покаже характерну рису тоталітарної влади — використання дітей як заручників системи, засіб тиску на батьків, зокрема, і на все суспільство, загалом.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.