У Львові виділили приміщення під Музей малолітніх політичних в’язнів і репресованих

Музей малолітніх політичних в’язнів і репресованих з’явиться у Львові. Він буде філією Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору». Під новий музей уже виділили приміщення.

Депутати Львівської міської ради погодили передачу для майбутнього музею 118,2 кв. м нежитлових приміщень першого поверху на вул. Старій, 13, передає «Дивись. info».

Ідея організації такого музею виникла у 2017 році, коли львівський музей «Територія терору» домовився з громадською організацією «Львівське обласне товариство політичних в’язнів і репресованих». Її голова Петро Франко каже, що мріяв про це багато років.

«Малолітні політичні в’язні пройшли той шлях, що й дорослі. Так само ходили на допити, звинувачували їх за тими самими статтями. В концтаборах нам давали норми виробітку як дорослим. Ми вижили тільки завдяки старшим побратимам, які нам допомагали. Покарання були від трьох місяців і до смертного вироку. Це все треба показати. Це буде перший такий музей в Україні. Нас залишилося дуже мало. На перших наших зборах зал Палацу мистецтв був заповнений вщерть, а тепер нас залишилося близько 20 осіб», – каже Петро Франко.

Заступник міського голови Львова з питань розвитку Андрій Москаленко окреслює фронт робіт: «Наступні кроки – це ремонт цього приміщення, облаштування музею всіма експонатами, запустити його роботу. Молодь має розуміти, що критична маса людей втратила своє дитинство. Вони боролися, були переслідувані та репресовані».

За словами керівників «Території терору», музей малолітніх політичних в’язнів і репресованих створять, щоби вшанувати пам’ять дітей і підлітків, які протистояли тоталітарній системі, а також тих, хто безневинно постраждав і поплатився своїм дитинством, здоров’ям чи життям.

«Це діти батьків, які були репресовані, і вони опинилися у дитячих будинках, діти, які народилися в  місцях позбавлення волі, в пересильних тюрмах, у потягах, які везли в депортацію. Ці діти не були засудженими, але змушені були відбувати це покарання разом з батьками», – пояснює науковий співробітник Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору» Юрій Коденко.

На прикладі історій малолітніх політв’язнів і репресованих музей досліджуватиме місце дитини в тоталітарній системі, порівнюватиме нацистський і радянський тоталітаризм у ставленні до неповнолітніх членів суспільства та покаже характерну рису тоталітарної влади — використання дітей як заручників системи, засіб тиску на батьків, зокрема, і на все суспільство, загалом.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.

Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника

Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.

Пожежа. Уривок із книжки Максима Беспалова "У пошуках Єви"

Випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя — історії власної родини. Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії та помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали його з родичами по інший бік Карпат.