Спецпроект

У Канаді вшанували повоєнну хвилю української іміграції. ФОТО

У канадському Галіфаксі відкрили меморіальну дошку "To The Shores of Freedom" ("Дo бepeгів надії") з нагоди вшанування повоєнної хвилі української іміграції до Канади.

Про це йдеться у повідомленні Укрінформ із посиланням на сторінцу торонтського радіо SOFU Radio у Facebook.

 
Фото: SOFU Radio

«У суботу, 25 травня 2019р. в Музеї іміграції Pier 21 в м.Галіфакс, Канада, відбулася важлива подія - відкриття меморіальної дошки, присвяченої повоєнній хвилі іміґрації українців до Канади», - йдеться у повідомленні.

 
Фото: SOFU Radio

Як зазначається, проект започаткований та здійснений Ліґою українок Канади за підтримки Ліґи українців Канади (до 1993 р. Ліґа визволення України – ред).

Засновниками обох Ліґ були повоєнні емігранти - політичні діячі та борці за волю України, які через переслідування на Батьківщині змушені були шукати свободи і кращого життя за океаном, звідки продовжили боротьбу за Українську Державу. Саме сюди, до Pier 21, прибували емігранти з різних країн, і тому це місце дуже пам'ятне та емоційне.

 
Фото: SOFU Radio

Під час урочистої програми було показано спеціально створений документальний фільм, що розповідав про чотири хвилі еміграції українців до Канади, причини та умови переїзду українців сюди.

Над стрічкою працювали відома режисер Адріяна Лугова та консультанти Христина Бідяк та Іванка Баран Пиркис. Фільм справив сильне враження на присутніх.

 
Фото: SOFU Radio

Ведуча вечора Наталка Попович підписала для Музею свою книгу «Доля», яка розповідає про життєвий шлях Наталки Таланчук, довголітньої членкині Ліґи українок Канади (відділ Едмонтон).

Як йдеться в анотації, це правдива історія шляху жінки до волі, яку вона знайшла на гостинній канадській землі. Героїня пережила жахи війни, голоду і трудових таборів завдяки персональному кредо: цінуй життя, люби ближнього, роби добро і будуй своє життя.

 
Фото: SOFU Radio

Як відомо, Pier 21 (Причал 21) був кінцевим пунктом океанського лайнера та іміграційним відділом з 1928 по 1971 рік в Галіфаксі, Нова Шотландія, Канада. Понад 1 млн імігрантів приїхали до Канади через Pier 21.

Він є останнім з іміграційних пунктів Канади, які збереглися. Цей об'єкт часто порівнюють зі знаковим американським іміграційним шлюзом Елліс Айленд. У колишньому іміграційному пункті наразі розміщуються Канадський музей іміграції, коледж мистецтва та дизайну, магазині роздрібної торгівлі тощо.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.