АНОНС: У Музеї історії Києва хочуть обнулити образ Щорса

Музей історії міста Києва в рамках Kyiv art week представляє проект «Чорний командир» про радянського комдива Миколу Щорса. Він має на меті обнулити те, що створила пропаганда та сформувати новий реальний образ людини, яка пройшла жорстокі випробування часом та історією.

Після хвилі декомунізації в Києві залишився об’єкт, чия подальша доля викликає багато запитань — пам’ятник Миколі Щорсу. Ця скульптура — єдиний кінний монумент, що потрапляє під закон про декомунізацію, але захищений від демонтажу як об’єкт культурної спадщини.

Він включений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення як пам’ятник монументального мистецтва.

Якщо зробити екскурс в історію, стане зрозуміло, що боротьба навколо пам’ятника — це боротьба з міфом про «легендарного переможця», що був штучно створений радянською пропагандою.

 

Проект «Чорний командир» має на меті обнулити те, що створила пропаганда та сформувати новий реальний образ людини, яка пройшла жорстокі випробування часом та історією.

В експозиції будуть представлені документальні відео про особистість Щорса, архівні матеріали, що підтверджують вигаданість міфу навколо командира, перший скульптурний ескіз пам’ятника та роботи сучасних художників, які здатні сприймати мистецтво з гумором, без зайвого пафосу й агресії. Це і є найкраща тактика для аналізу мистецтва радянської доби.

Живопис, графіка та скульптура таких митців як Вова Воротньов, Данило Манжос, М. Лисенко і Po Ka — не просто сформована критична думка, а частина процесу деміфологізації пам’ятника.

Також на виставці можна буде переглянути кадри з кінострічки Олександра Довженка «Щорс». Цей фільм і став початком грандіозного міфу, що сконструював певну реальність на багато десятиліть вперед. Після виходу стрічки Щорс став твором мистецтва. Точніше, сотнями мистецьких творів, які звеличували загиблого революціонера. Але режим, який продукував ці твори, був утіленням усього, із чим Щорс воював.

Нове деміфологізоване скульптурне рішення твору має повернути його в суспільне середовище, де кожен може його бачити й перебувати поруч з ним. Місту потрібні шрами й подразники, щоб історія не забувалася, а національна пам’ять не підчищалася під впливом політичних змін.

Виставка діятиме з 20 травня по 2 червня.

20 травня, понеділок, 19.00

Місце: МВЦ «Музей історії міста Києва» (Київ, вул. Б. Хмельницького, 7).

Організатор: МВЦ «Музей історії міста Києва».

Вхід вільний.


Читайте також:

Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.