Визначного члена ОУН Омеляна Коваля поховають у Львові

Українського націоналіста, в’язня концтабору Аушвіц Омеляна Коваля (1920—2019) поховають 23 січня 2019 року на Личаківському кладовищі у Львові.

Про це "Історичній правді" повідомили Центрі досліджень визвольного руху.

 Омелян Коваль

Кажуть, Бог забирає земних людей до себе у дні великих свят, як знак особливої милості.

Людина, яка не просто прожила майже сотню років — а прожила їх в українському ХХ столітті і не споглядаючи, а борючись. Народившись ще перед Першою світовою війною, дитиною ставши свідком боротьби українців за Незалежність у 1918 — 1921 роках, він включився у боротьбу на її наступному етапі.

Був членом Організації Українських Націоналістів, проголошував Акт відновлення Української Держави у містечку Долина. За це опинився спочатку у тюрмі у Львові "на Лонцького", потім у краківський Монтелюпіх.

 Омелян Коваль - в'язень нацистського концтабору Аушвіц

20 липня 1942 року його разом з групою товаришів, серед яких він — наймолодший, привозять в Аушвіц. У місці, яке стало символом фізичного знищення і морального ламання людей, за два з половиною роки він зумів і вижити, і не зламатися.

Навіть пройшовши внутрішню тюрму Аушвіцу, сумнозвісний 11 блок. Після закінчення війни, на еміграції, він здобуває вищу освіту, започатковує власну справу, виступає меценатом, активно працює на благо української громади у Бельгії та інших країнах.

Майже протягом усього свого життя він офіційно залишався людиною зі статусом біженця. Тільки після проголошення незалежності України він звернувся за громадянством тої країни, за чию незалежність боровся різними способами протягом усього свого життя. 3 2013 року він постійно жив на Батьківщині, у Львові.

 Омелян Коваль показує татуювання з табірним номером у стінах колишньої в'язниці  Гестапо і КГБ "Тюрма на Лонцького", де він був ув'язнений у 1941 році.

Фото Володимира В'ятровича, 2012 рік

Усім своїм життям він засвідчив живучість України. Борючись проти двох тоталітаризмів, він побачив падіння обох і пережив обох, ще заставши черговий спалах боротьби проти того ж противника... Багатьом з його покоління Бог не дав дожити такої милості…

....і пошли йому, Господи, Царство Небесне...

Час і місце:

22 січня, 20.00 – парастас у соборі Св. Юра у Львові.

23 січня, 12.00 – чин похорону, Собор Святого Юра, опісля Поле почесних поховань Личаківського цвинтаря.

Читайте також:

In memoriam. Помер член Проводу ОУН Омелян Коваль

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.