У Мони Лізи немає "ефекту Мони Лізи" - науковці

Вченим Білефельдського університету в Німеччині вдалося довести, що у картини Леонардо да Вінчі "Мона Ліза Джоконда" не проявляється так званий "ефект Мони Лізи".

Дослідники показали, що насправді жінка на портреті дивиться не прямо на глядача, а праворуч, повідомляє "Новое Время" з посиланням на Gizmodo .

"Ефектом Мони Лізи" називають відчуття того, що людина, зображена на художньому творі, стежить за глядачем, коли той рухається.
Ефект досягається тоді, коли погляд зображеної людини спрямований прямо на глядача.

 Мона Ліза


Дуже довго вважалося, що дама на картині Да Вінчі "спостерігає" за відвідувачами, які проходять повз неї. Як стверджують науковці з університету Білефельд, сама Мона Ліза такого ефекту не має. Ніхто ніколи не проводив строгого тесту, щоб побачити, чи присутній він при перегляді картини Леонардо.

Провівши власні тести, команда опублікувала висновок: "Немає сумнівів в існуванні ефекту Мони Лізи - такого просто не відбувається з самої Моною Лізою".

Дослідження проводили психологи Себастьян Лот і Герні Хорстманн, які раніше досліджували спрямований погляд, важливий для взаємодії людей і роботів. Достовірне дослідження картини "Мона Ліза" вони вирішили зробити, зіткнувшись з ефектом Мони Лізи в іншій роботі.

Психологи запитували людей не про відчуття погляду Мони Лізи, а про те, куди, на їхню думку, спрямований погляд очей зображення. Експеримент повторювали 2000 разів з різними рівнями збільшення картини та зміщеннями вліво та вправо.

Більшість учасників експерименту, незалежно від умов випробування, відповіли, що погляд Мони Лізи спрямований праворуч під середнім кутом 15,4°.

Посилаючись на результати дослідження 2007 року, дослідники сказали, що люди відчувають, що за ними спостерігають, коли погляд спрямований на них під кутом зору 10° або 5° в будь-яку сторону. Таким чином, Мона Ліза не проходить тест на "ефект Мони Лізи".

У прес-релізі Герні Хорстманн підкреслив, що термін "ефект Мони Лізи" є "неправильним в своїй назві". У своїй оцінці люди спираються на свої власні нарцисичні тенденції, коли відчувають, що очі Мони Лізи слідують за ними.

"Це ілюструє сильне бажання, щоб на вас дивилися і хтось був центром уваги іншої людини. Вам хочеться мати  стосунок до будь-кого, навіть якщо ви зовсім не знаєте цю людину", - зазначив Хортманн.

ДОВІДКА:

Картину "Портрет пані Лізи дель Джокондо" італійський художник Леонардо да Вінчі написав близько 1503 року. Вона вважається одним із найкращих взірців живопису епохи Відродження. Картина експонується в Луврі (Париж, Франція).

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.