Франція передала в Україну копію витягів з Бертинських хронік

Бертинські хроніки зберігаються в бібліотеці міста Сент-Омер та вважаються найдавнішою згадкою про Русь-Україну.

Про це повідомив Посол України у Франціїї Олег Шамшур на офіційній сторінці у Twitter – передає "День".

 Фото: wikipedia.org

"В Україну передано копії витягів з Бертинських хронік (Les Annales Bertiniani), які зберігаються в бібліотеці м.Сент-Омер та вважаються найдавнішою згадкою про Русь-Україну. Бажаю авторам проекту з дослідження витоків і становлення української державності успіху в його реалізації", - йдеться у повідомленні.

Бертинські хроніки (лат. Annales Bertiniani) — пам'ятка середньовіччя, написана у Франкській імперії у 830 — 882 роках. Назва умовна, за місцем знахідки основного рукопису — в абатстві святого Бертіна. Нині це руїни в межах міста Сент-Омер (Па-де-Кале) на півночі Франції.

Складав хроніки (в тій частині, де йдеться про Русь) Пруденцій Труаський, двірський капелан Людовіка I (814 — 840) за часів правління західнофранкського короля Карла Лисого (840 — 877).

"У 839 році до імператора Людовіка I (814 — 840) прибуло посольство візантійського імператора Теофіла (829 — 842), який "прислав також... деяких людей, які стверджували, що вони і народ їх називаються рос (Rhos); їхній король (лат. rex) має титул хакана (лат. chacanus) і послав до нього (Теофіла), як вони стверджували, заради дружби...", - повідомляється у хроніках.

Теофіл просив, щоби милістю імператора і з його допомогою вони могли через його імперію безпечно повернутися на батьківщину, бо шлях, яким прибули до Константинополя, лежить землями варварськими, які населяють дикі, люті народи, і імператор не бажав, щоб вони повертались ним і наражалися на небезпеку.

Ретельно з'ясувавши мету їхнього прибуття, імператор дізнався, що вони походять із народу шведів (Sueones), і, вважаючи їх радше розвідниками, а не послами дружби, вирішив затримати їх доти, доки вдасться достеменно дізнатися, з'явились вони зі щирими намірами чи ні.

Про це він вважав за потрібне "повідомити Теофілові, а також про те, що з любові до нього прийняв їх ласкаво і що, якщо вони виявляться гідними довіри, він відпустить їх, надав можливість безпечного повернення на батьківщину і допомогу; якщо ж ні, то з нашими послами відправить їх перед його (Теофіла) очі, аби той сам вирішив, як з ними вчинити". (Ann. Bert., a. 839, р. 30 — 31).

Читайте також:

У Франції зняли відео про життєвий шлях князівни Анни Київської

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.