У Києві презентували книгу про підняття синьо-жовтого прапора в 1990 році

В Укрінформі презентували книгу голови Київради у 1990-х роках Олександра Мосіюка «День прапора».

Про це йдеться на сайті інформаційного агенства.

Юрій Марченко, Максим Стріха, Олександр Мосіюк

 

У ній автор поділився спогадами по визначну дату в історії не лише Києва, а всієї України – підняття 24 липня 1990 року синьо-жовтого прапора біля будівлі Київської міської ради, а також про події, що відбувались у столиці напередодні здобуття Україною незалежності.

"На долю Київради тих часів випало випало дуже багато серйозних питань, і не тільки питань життя міста. Так сталося, що доводилося вирішувати і загальнодержавні питання, оскільки ми були не просто радою, ми були столичною радою.

У нас була особлива функція, і тому все, що відбувалося в столиці, мало загальнодержавне значення. Ви знаєте, що всі головні події, всі революції завжди відбуваються в столицях. І від того, як себе поводила Київрада, які вона ухвалювала рішення, залежало дуже багато подій загалом у державі", - зазначив Мосіюк.

 Юрій Марченко, Максим Стріха, Олександр Мосіюк

Як зазначив на презентації учасник тих подій – заступник міністра освіти та науки Максим Стріха, підняття прапора 24 липня 1990 року було подією не тільки київською, а загальнодержавного значення.

У книзі також описано спробу комуністичної влади влаштувати провокації під час військового параду на Хрещатику у листопаді 1990 року. Тоді рішенням Київради парад було перенесено на площу Перемоги, і він пройшов не в такому масштабі і без військової техніки.

"Це була дуже жорстока політична битва, і слава богу, що це була політична битва, а не переросла в громадянську – з кровопролиттям, від чого тоді буквально на волосині висів Київ.

Нам вдалося все-таки в умовах абсолютної деморалізації і деградації влади в державі ухвалити рішення, яке тоді певним людям в керівництві країни вдалося реалізувати", - сказав Мосіюк.

Як зазначив Максим Стріха, події тих часів ще не описані належним чином в історії Україні, але якби не підтримка Київради, то деякі події у Верховній Раді України, можливо, і не відбулися б.

Сам автор визнає, що його погляд і оцінка подій тих днів є суб'єктивними, але запевняє, що намагався максимально викладати факти. Приміром, рішення Київради і її президії, на які посилається автор, збереглися в архівах. Крім того, Мосіюк багато спілкувався з колегами по Київраді, іншими учасниками тих подій.

 

Тепер Мосіюк планує видати другу частину спогадів – про події 1991 року, коли було припинено діяльність Комуністичної партії в Києві – до речі, раніше, ніж це зробила Президія Верховної Ради України.

"У мене в кабінеті був штаб по припиненню діяльності Комуністичної партії. Депутати вирушили в усі стратегічні точки, щоб зупинити діяльність цього монстра, арештували будівлі партійних органів, вивісили на будівлях синьо-жовті прапори, навіть над будівлею ЦК.

Ми арештували банківські рахунки Компартії, гараж, відключили урядовий зв'язок. Це було 25 серпня, після проголошення Акта про незалежність", - розповів Мосіюк.

Він також наголосив, що влада Києва у 1990-х роках, власне, і розпочала процес декомунізації. Зокрема, рішенням Київради вулицю Кірова було перейменовано на вул. Грушевського, демонтовано монумент Леніна на тодішній площі Жовтневої революції, а її саму перейменовано на майдан Незалежності.

Попередньо вихід другої частини спогадів планується на першу половину 2019 року.

Читайте також:

Як над Київрадою "бандерівсько-петлюрівський" прапор підіймали

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.