АНОНС: Нагороди командувача та шефа штабу УПА-Південь передадуть до НМІУ

17 серпня в Національному музеї історії України відбудеться церемонія урочистої передачі до музейної колекції – нагороди "Золотий хрест бойової заслуги" начальника штабу УПА-Південь Василя Процюка ("Кропиви") та "Золотого хреста заслуги" командувача УПА-Південь (19440) й останнього Головного командира УПА (1950-1954) Василя Кука.

Василь Процюк був одним із трьох вояків, нагороджених цією найвищою відзнакою УПА двічі. Нагороду музею передасть син упівця – Микола Процюк з донькою Іриною Жіраде. Нагороду Василя Кука передасть його син Юрій Кук.

На заході виступлять лідер гурту "Тінь Сонця" Сергій Василюк, та громадська діячка Наталя Осьмак, донька Президента Української головної визвольної ради Кирила Осьмака.

 

Василь Процюк ("Кропива") отримував "Золотий Хрест бойової заслуги 1 кляси" в 1945-му та 1952-му роках. Це найвища нагорода Української повстанської армії і Української головної визвольної ради, якою нагороджували як командирів, так і рядових стрільців УПА за особливі подвиги в бою.

Більшість нагороджень були посмертними. Ескіз зовнішнього вигляду ордену розробив відомий повстанський художник Ніл Хасевич.

Про свого батька Микола Процюк дізнався лише на п’ятдесятому році життя від його військового побратима, який розповів, що Василь Процюк у 1943–1944 рр. був начальником штабу групи УПА-Південь та загинув героїчною смертю, застрелившись разом зі своїм охоронцем у криївці, яку оточив підрозділ МГБ 13 червня 1944 року в с. Кордишів Шумського району Тернопільської обл.

З дитинства Микола Процюк пам’ятав лише те, як мати спалювала світлини, на яких був зображений батько, і забороняла дітям згадувати або розпитувати про нього. Це було дуже небезпечно, адже радянська влада активно шукала родини повстанців, щоб ув’язнити або депортувати з території України. Історія родини Миколи Процюка – це історія цілого покоління українців, які не знали, ким були їхні батьки.

Також під час заходу відбудеться презентація буклету "Борці за Українську Державу", присвяченого однойменній музейній виставці. Крім того, до виставки буде додано ще один експонат – рушник, вишитий матір'ю Василя Кука, який був з останнім Головнокомандувачем УПА, в часи його перебування у підпіллі. Крім того син Василя Кука передасть до музею нагороду "Золотий хрест заслуги" свого батька.

17 серпня, 12.00 

Місце: Національний музей історії України (Київ, вул. Володимирська, 2).

Вхід до музею на захід вільний.

Додаткова інформація та акредитація – за телефоном 093 835 16 96 (Леонід).

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.