Спецпроект

80 років тому було знищено 127 українських православних святинь на Холмщині та Підляшші — УІНП

Цьогоріч виповнюються 80 роковини від трагічних подій — проведення акції руйнування українських православних церков на Холмщині і Південному Підляшші. Силами польського війська й поліції протягом 60 днів, у 1938 році, зруйновано 127 храмів і каплиць.

Зі середини травня до 16 липня 1938 року польська влада провела спеціальну кампанію, що отримала назву "ревіндикація" (з польської — "повернення майна") і найбільше зачепила Холмщину й південне Підляшшя, заселені переважно українцями, нагадують в Українському інституті національної пам'яті.

Її мета — ліквідація православних храмів і громад. Акція була елементом цілеспрямованої політики тогочасної польської влади спрямованої на асиміляцію українців За даними Люблінського воєводського уряду, було знищено 91 церкву, 10 каплиць, 26 молитовних будинки, загалом 127 святинь.

Окрім цього, 3 церкви передано Католицькій церкві, 4 храми використовували в якості моргів. Серед зруйнованих було 50 діючих церков, а також цінні пам’ятки церковної архітектури.

 Священик та прихожани православної церкви в Березні, яку зруйновано в 1938 році 

Військові та поліційні формування, які брали участь у руйнуванні храмів, прибували в населений пункт на світанку, інколи вночі. Їх супроводжували представники місцевої адміністрації.

Якщо храм був діючим, виконавці акції примушували православного священика винести дарохранительницю (священну посудину, що використовується для причастя) з Дарами. У випадку відмови погрожували ув’язненням. Проте частіше знищували сам храм разом із усім оснащенням, включно з парафіяльними бібліотеками чи архівами.

Під час цілеспрямованої руйнації українських православних церков у 1938 році, знищено найстаріші пам’ятки церковної архітектури на території тодішньої Польщі: храм у Білій-Підляській 1582 року, Замості 1589-го, в Корниці 1578-го та інші. Розібранню підлягала й одна з найстаріших мурованих православних церков у Польщі  церква Успіння Пресвятої Богородиці в Щебрешині (XVI ст.).

Лише після протестів місцевої інтелігенції отримано згоду на її часткове збереження "у якості історичних руїн".

Знищення українських церков напередодні Другої світової війни стало одним із чинників подальшого загострення польсько-українських стосунків, їх переростання у конфлікт та збройне протистояння.

Детальніше про акцію руйнування православних церков на Холмщині та Підляшші читайте тут.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.