100 років тому Україна сформувала першу сучасну прикордонну службу

Сучасна українська прикордонна служба – це продовження традицій Окремого корпусу кордонної охорони (ОККО), створеного Українською Народною Республікою 100 років тому.

Про це нагадує Український інститут національної пам'яті.

20 березня 1918 року постановою Ради народних міністрів УНР розпочалося формування ОККО. Окремий корпус кордонної охорони був військовим з’єднанням УНР, особовий склад якого мав військові чини. На нього покладалися організація охорони кордонів ("шляхом виставлення спеціальних постів"), контроль за переміщенням осіб, затримання дезертирів і навіть функції карантинної служби.

Козак Окремого корпусу кордонної охорони, 1919 рік. Автор: Богдан Піргач

Отаманом корпусу було призначено полковника Володимира Желіховського. 23 березня було затверджено статут. Корпус мав налічувати не більше 16 бригад кордонної охорони і підпорядковуватися міністерству фінансів. Згодом заплановано формування 9-и бригад кордонної охорони та однієї навчальної.

Уже із квітня-травня 1918-го бригади несли службу на українських кордонах. У подальшій боротьбі із зовнішніми агресорами Корпус кілька разів переформатовувався та відновлювався. Корпус проіснував до 1923-го і був розформований разом з іншими частинами Армії УНР.

Окремий корпус кордонної охорони заклав основи національної прикордонної служби.

Детальніше про історію ОККО можна прочитати на сайті УІНП.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.