Більшість росіян упевнені, що мають особливе значення у світовій історії

Кількість громадян Російської Федерації, які впевнені, що російський народ посідає особливе значення у світовій історії досягло максимуму за весь час досліджень.

Так вважають 64% респондентів дослідження "Левада-центру", повідомляють "Ведомости".

До того ж, пікової точки досягла кількість тих, хто вважає Росію великою державою – 72% росіян (того року – 64 %).

З думкою  про свій народ в опитаних передусім пов’язується історія (46%), місце, де людина народилася (39%), і "земля, на якій ми живемо" (38%).

Із державою народ асоціюється лише у 17% респондентів, хоча рік тому так відповідали 26%. Пишаються тим, що живуть у Росії, 83% опитаних. Самою країною пишаються 67%.

 

Ріст великодержавних настроїв, за словами соціолога "Левада-центру" Каріни Піпії, можна пояснити реакцією на "несправедливу", "антиросійську" політику країн Заходу, яка консолідує громадську думку навколо ворогів останні три роки.

"Подібний захисний націоналізм, як правило, завжди призводить до консолідації навколо історико-культурного ядра, що у випадку Росії вкладається в ідеологію "особливого шляху", особливої ролі російського народу у світовій історії", – говорить Піпія.

Великодержавні настрої не зникають, оскільки вони накопичвалися дуже давно – із середини 1990-х років, відзначає політолог Олексій Макаркін:

"Після розпаду Радянського Союзу багато людей вважали, що це тимчасово, однак раптом з’ясувалося, що жодна з країн не збирається "повертатися". Це наклалося на зниження міжнародної ролі Росії, економічну кризу, почуття непевності у завтрашньому дні. Усе це компенсувалося мріями про велике майбутнє. Після Криму ці почуття закріпилися".

Навіть у випадку зростання протестних настроїв і претензій до влади імперські настрої зберігатимуться, вважає експерт.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.