АНОНС: Проект "Декомунізація" та Вахтанг Кіпіані у львівській "Території Терору"

21 грудня у музеї "Територія Терору" відбудеться показ серії документальних короткометражних фільмів "Декомунізація.UA" від Відеоакадемії Docemotion при Школі журналістики Українського католицького університету.

П’ять команд, що складалися з п’ятьох молодих документалістів-відеографів та досвідчених менторів, знімали по серії документального серіалу, присвяченого декомунізації в різних регіонах України.

Документальний серіал Декомунізація.UA - це спроба за допомогою неупередженого кінопогляду знайти відповіді на складні питання: ким ми є сьогодні, чим для нас є символи комуністичного режиму чи звільнення від цих символів допоможе змінити наше життя на краще?

 

Відвідувачам буде запропоновано до перегляду короткометражні фільми "Живі й нескорені", "Сектор М(аріуполь)", "Радянське", "Пара олімпійців", "Комуналка". 

Після показу планується розмова з представниками знімальних команд, серед яких один з менторів – режисер, продюсер, сценарист, викладач школи журналістики УКУ Омелян Ощудляк та завідувачка кафедри журналістики УКУ Вікторія Бабенко.

До розмови про питання декомунізації, її особливості в різних регіонах також приєднається історик, журналіст, головний редактор інтернет-видання "Історична правда", викладач магістерської програми з журналістики УКУ Вахтанг Кіпіані та директор музею "Територія Терору" та координатор проекту "Музей відкрито на ремонт" Ольга Гончар

В ході показу будуть представлені документальні фільми:

"Живі й нескорені". Над фільмом працювали: Дарія Гірна, Богдан Кутєпов, Таїсія Кутузова, Жанна Озірна, Маргарита Гасанова, Анна Ютченко.

"Сектор М(аріуполь)". Над фільмом працювали: Омелян Ощудляк, Марія Педоренко, Олександра Чернова, Олексій Коваленко, Данило Женчур і Людмила Гіцевич.

"Пара олімпійців". Над фільмом працювали: Акім Галімов, Юлія Кочетова, Світлана Дмитренко, Єлизавета Кузнєцова, Оксана Ажнюк і Вадим Єрченко.

"Радянське". Над фільмом працювали: Марія Малевська, Олена Зашко, Анна Чуданова, Тетяна Столярова, Вікторія Белявська і Анастасія Красножон.

"Комуналка". Над фільмом працювали: Андрій Приймаченко, Уляна Скицька, Юлія Ільченко, Марія Шелія, Марина Лопушин і Валерій Пузік.

Четвер, 21 грудня, 16.30.

Місце: музей "Територія Терору" (Львів, проспект Чорновола, 45).

Вхід вільний.

За детальною інформацією звертатисьАнна Шиманська, тел. 096-78-35-096.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.