АНОНС: В’ятрович у Києві презентує книгу нарисів про минулі сто років України

Відомий історик, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович завдяки видавництву "Клуб сімейного дозвілля" постане перед читачами в несподіваному амплуа — автора короткої прози. Свою книгу "(Не)історичні миті. Нариси про минулі сто років" В’ятрович презентує на публічному інтерв’ю у книгарні "Є".

Книга містить 38 нарисів-миттєвостей, вихоплених з останнього століття української історії: потяг, що везе київських студентів під станцію Крути; хлопчик в українському селі, який вмирає від голоду в 1933-му; останні бійці УПА в останній криївці; радянський концтабір, де гине поет, але лишаються жити його вірші; зрештою — Майдан 2014-го й російсько-українська війна.

""(Не)історичні миті" — це розповіді не про звичні нам із підручників ключові події минулого, які змінювали хід історії, — пояснює автор Володимир В’ятрович— Миті фокусування дійсності, коли в одній хвилині можна побачити ціле життя людини чи навіть усього покоління. Вони — як маленькі уламки історії, кожен з яких, проте, дозволяє розгледіти її велике полотно. Осколок розбитого дзеркала стає окремим дзеркалом".

 

Катерина Новак, керівниця проектів видавництва "КСД" говорить: "Мене підкупила глибинна сутність книжки — людина ніколи не знає, коли прийде "саме та мить", доля не вивішує оголошення "Чоловіче, зараз важливо! Не страть", ми маємо бути людьми кожної миті".

Модератор презентації — українська журналістка, радіоведуча та громадська діячка Наталка Соколенко.


28 листопада, вівторок, 18:30

Місце: Київ, Книгарня "Є", вул. Лисенка, 3

Організатори: книгарня "Є", видавництво "Клуб сімейного дозвілля" у партнерстві з Центром досліджень визвольного руху.

Володимир В’ятрович, к.і.н., Голова Українського інституту національної пам’яті. У 2008—2010 роках очолював Архів СБУ та розсекретив колишні архіви КҐБ. У 2010—2011 роках працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Автор та співавтор чотирнадцяти книг з історії визвольного руху та Другої світової війни.

Викладав в Українському католицькому університеті та Києво-Могилянській академії, очолював Центр досліджень визвольного руху, член наглядової ради Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.