Донецькі терористи проголосили Малоросію. Росія співчуває, та не підтримує

Сьогодні вранці ватажок терористичної організації "ДНР" Олександр Захарченко заявив про створення нової держави Малоросія.

Про це повідомляє "Інтерфакс".

"Ми вважаємо, що держава Україна в тому вигляді, якою вона була, не підлягає відновленню. Ми, представники регіонів колишньої України, за винятком Криму, заявляємо про заснування нової держави, яка є спадкоємицею України. Ми одностайні в тому, що нова держава називатиметься Малоросією, оскільки сама назва "Україна" дискредитувала сеье", — сказав журналістам Захарченко.

За його словами, столицею "Малоросії" стає м. Донецьк, а м. Київ залишається історико-культурним центром без столичного статусу.

"Державним прапором Малоросії визнається прапор Богдана Хмельницького… Ми виходимо з того, що Донецька Народна Республіка, поруч із Луганською Народною Республікою, залишаються єдиними територіями України, не враховуючи Криму, на яких збереглася законна влада", — заявив терорист.

Прапор Богдана Хмельницького "Абданк” (1655). Фото: legendsukraine.at.ua

Нагадаємо, назва "Малоросія" закріпилася у середині ХVІІ ст. за державою, яку створив гетьман Богдан Хмельницький (інша назва — "Військо Запорізьке", історіографічна назва — "Гетьманщина").

Після того, як у 1667 році Річ Посполита та Московське царство поділили "Військо Запорізьке", назва "Малоросія" збереглася за підросійською частиною Гетьманщини. Поступово автономний статус і козацькі польності були ліквідовані російським імперським урядом.

На місці земель колишнього "Війська Запорізького" в 1764 році Росія створила Малоросійську губернію. До кінця існування Російської імперії назва "Малоросія" застосовувалася до земель Лівобережжя. На землі сучасних Донецької та Луганської областей ця назва не поширювалася.

Російська Федерація вже прокоментувала заяву Захарченка. Йому порадили "бути більш обачним у таких речах". Голова комітету Державної Думи у справах СНД, євразійської інтеграції і зв'язків із співвітчизниками Леонід Калашников так прокоментував заяву:

"З одного боку, Росія вимагатиме дотримання Мінських угод, але в той же час не можна забувати, що їх зараз Україна не виконує; з іншого боку, по-людськи я розумію Захарченка".

"Як голова комітету я цього [рішення Захарчена про заснування Малоросії — ІП] підтримати не можу. Але як людина, як комуніст, як депутат я давно закликаю Росію визнати ці держави [ДНР і ЛНР — ІП], — додав Калашников.


Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.