У Чернігові розвертають Хмельницького обличчям до церкви, спиною до Москви

У Чернігові пам'ятник гетьману Богдану Хмельницькому почали розвертати в протилежний бік — обличчям до П'ятницької церкви й центральної площі міста і, як виявилося, спиною — до Москви.

Про це повідомляє УНІАН. За інформацією з прес-служби Чернігівської міської ради, поворот скульптури гетьмана на 180 градусів обійдеться міському бюджету у 700 тис. грн.

Цього тижня навколо пам'ятника вже зведено риштування. У сквері зараз триває реконструкція, що розпочалася торік.

Дискусія щодо необхідності повернути Хмельницького обличчям до П'ятницької церкви, обласного драматичного театру і Красної площі велася досить довго.

Фото: Прес-служба Чернігівської міської ради

Тепер у ході реконструкції скверу пам’ятник роботи відомого скульптора Івана Кавалерідзе розвернуть, встановивши обличчям до центральної площі міста і П'ятницької церкви.

"Як відомо, саме такою була ідея автора цього пам'ятника - відомого чернігівського архітектора Андрія Карнабеда. Але під час будівництва об'єкту тодішнє керівництво змусило будівельників розвернути скульптуру в протилежний бік, обличчям до тодішнього обкому компартії", —  зазначили у прес-службі міськради.

Пам'ятник Богдану Хмельницькому у Чернігові, встановлений у 50-х роках ХХ століття, мав нагадувати про 300-літній ювілей "возз'єднання" України з Росією, що широко відзначався 1954 року. Ініціатором встановлення монументу був перший секретар чернігівського обкому КП(б)У Василь Марков.

Пам'ятник має вигляд бетонної статуї заввишки 2,5 м на циліндричному цегляному постаменті заввишки 3,2 м, що спирається на чотирикутний цоколь, облицьований каменем і плиткою. Основою служить земляний пагорб. Розташований він у центрі скверу імені Б. Хмельницького (вул. Гетьмана Полуботка). Автори — скульптори І. П. Кавалерідзе, Г. Л. Петрашевич, архітектор —  А. А. Карнабіда.

Фото: Прес-служба Чернігівської міської ради

Рішення про напрямок орієнтування пам'ятника, за спогадами Карнабіди, приймав тодішній перший секретар міськкому КП(б)У Федір Коротков, який розпорядився, аби гетьман дивився у напрямку запроектованої будівлі міськкому партії.

За однією з версій, про напрямок орієнтації пам'ятника запитували навіть у видатного архітектора-реставратора Петра Барановського, який саме займався відновленням П'ятницької церкви. Барановський ніби-то порекомендував встановити скульптуру на підшипники, аби можна було розвертати "за необхідності".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.